Читать онлайн книгу "Справа мертвого авіатора"

Справа мертвого авiатора
Олександр Вiталiйович Красовицький

Євгенiя Кужавська


Історичний детектив
Третiй рiк Першоi свiтовоi вiйни, Киiв. На Куренiвському аеродромi здiйснюе посадку один iз перших пасажирських лiтакiв iмперii – «Гранд» конструкцii Ігоря Сiкорського. На борт лiтака у Петроградi пiднялися шестеро осiб – авiаконструктор князь Олександр Курдашов iз молодою дружиною та четверо членiв екiпажу, однак у Киевi ступили на землю лише четверо з них. Сiкорський – у минулому студент загиблого князя Курдашова – звертаеться до легендарного колишнього начальника розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Георгiя Рудого, бо полiцiя намагаеться обвинуватити одного з членiв екiпажу, в причетнiсть якого до злочину вiн не вiрить. Георгiй Рудий передае справу своему давньому друговi та колишньому заступниковi – Тарасу Адамовичу, якого дивуе спосiб та мiсце вбивства. Загалом пiдозрюваних четверо. Лишень слiдчий Тарас Галушко вже багато рокiв поспiль уникае будь-яких згадок про пiдкорювачiв неба, бо мае власну болiсну таемницю…





Олександр Красовицький, Євгенiя Кужавська

Справа мертвого авiатора



© О. Красовицький, Є. Кужавська, 2020

© І. Дубровський, iлюстрацii, 2020

© М. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020













І. Дружина заклинателя бджiл







Марта вiдсунула на край столу великий глек i кiлька тарiлок, поставила по центру миску. На згинi ii лiктя – рушник. Полотно бiле, як вершки, що вона подавала зранку до кави. Господиня неквапом перехиляе глек над мискою. У глеку – молоко, ще тепле. Змахуе рукавом. Коли Марта на кухнi, кожен ii рух схожий на чародiйство. Кожен погляд.

Ось вона скосила вiдьомське зелене око в його бiк – зауважила, що вiн спостерiгае. Вправним рухом руки щось розвела у мисцi, накрила рушником. Вiн кiлька разiв бачив, як вона готуе тiсто, але то було давно. Певно, в позаминулому життi. Скiльки рокiв промайнуло? Постарiв лише вiн, чаклунка Марта з темноволосого лукавого дiвчиська перетворилася на поважну повновиду господиню. Зморшки ледь торкнули ii обличчя, пiдкреслили усмiшку, пролягли тонкими лiнiями на чолi. Зморшки iй личили – i тi, що в кутиках вуст, i тi, що мiж бровами. Ранiше вони з’являлися, коли вона сердилася або усмiхалася. Нерiдко вона вдавано супилася, ховаючи усмiшку, як у день iхнього iз Сильвестром Григоровичем весiлля, коли мiстечко замело снiгом i люди й конi грузнули у величезних кучугурах дорогою до церкви.

Повернувшись думками зi спогадiв, вiн зрозумiв, що у кухнi лишився сам – господиня розчинилась за дверима, у сутiнках коридору. Миска, накрита рушником, досi стояла посеред столу – чекала свого часу. Щось таемниче оживало на ii днi, здiймалося i множилося. Марта з’явилася так само несподiвано, як i зникла. Усмiхнулася, поставила на стiлець кошик з яйцями. Зблиснула ножем, зiрвала з миски рушник жестом iлюзiонiста. Вiн не здивувався б, якби звiдти вистрибнув кролик, хоч Марта, найiмовiрнiше, начаклувала б чогось страшнiшого.

– Не знудився? – насмiшкувато запитала. І, не очiкуючи на вiдповiдь, додала: – Сильвестр Григорович стомився чекати за шахiвницею.

І було незрозумiло – говорить вона про сьогоднiшнiй день i його дивну появу на кухнi чи мае на увазi розслiдування, на час якого Тарас Адамович змушений був перервати листування з одним зi своiх давнiх шахових партнерiв. «З Мартою нiчого до кiнця зрозумiти неможливо» – часто повторював ii чоловiк.

Тарас Адамович скосив погляд на кошик, зiтхнув. Чому вiн тут? Хiба не краще було б сховатися вiд розмов, що вiдволiкали, десь у саду. Подивитися, як падае з неба перший лапатий снiг, ковтнути чогось гарячого, з ароматом трав, упорядкувати думки. Натомiсть вiн лишився сидiти у кухнi, де господиня замiшувала тiсто.

– Тiсто живе, – говорила вона йому колись, – оживае пiд руками, рухаеться, слухае, вбирае думки, всотуе слова. Над тiстом не можна лаятися.

Певно, i думати про лихе над тiстом не можна. То, мабуть, вiн i справдi дарма тут сидить – насичуе майбутнiй маковий пирiг лихими передчуттями?

– Цок! – проказало яйце, розколюючись над мискою. Марта узяла друге, вдарила по ньому ножем. Розвела двi половинки, витрушуючи золотий жовток, вiдклала шкаралупу та майже вiдразу вихопила з кошика наступне. Вiн дивився, як вона розбивае яйця, i думав, що, певно, доведеться повертатися туди, звiдки приiхав. Кiлька днiв тому вiн закiнчив розслiдування – знайшов зниклу балерину, сестру Мiри. У цей будинок вони приiхали разом: сестри Томашевич та колишнiй слiдчий Киiвськоi мiськоi полiцii Тарас Адамович Галушко. Вiн знов ковзнув поглядом у бiк господинi. Це вона, Марта, дала Мiрi його адресу. Це ii вiн мае тепер звинувачувати у втручаннi у розмiрений ритм його життя в будинку посеред яблуневого саду?

– Можеш розповiдати, – доброзичливо запропонувала жiнка.

– Що розповiдати?

– Чого сидиш у кутку, як хмара. Хiба ти не мав зустрiтися з другом?

Мав. У Фастовi, окрiм Сильвестра Григоровича, жив ще один давнiй знайомий Тараса Адамовича – колишнiй начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Георгiй Михайлович Рудий. Марта знала, що вiн був у нього. То чого ж запитуе?

Вона нахилилася, демонстративно вигинаючи стан, десь зi споду шафи вийняла кiвш, струсила ним у повiтрi. Певно, так зима струшуе снiг iз хмари, як от зараз ця зеленоока викрадачка спокою трусила борошно у свою миску, де оживало тiсто.

– Що вiн сказав? – запитала вона.

– Що мае справу для мене. А ще – що я маю поговорити з Мiрою. Запитати, чи не погодиться вона й надалi працювати секретаркою.

– Я вiдповiдаю за цих дiвчат, – повiльно проказала вона, зупинивши погляд на ньому, – iхнiй матерi обiцяла!

Вiн мовчав. Вона вiдставила кiвш iз борошном, занурила руки у миску. Тонкi зап’ястя. Дивно, що вони лишилися такими самими тонкими, як у юностi, коли вiн бачив ii посеред брукiвки киiвськоi вулички. Марта, не дивлячись на нього, запитала:

– Лиха справа?

Вiн втупився поглядом у миску:

– Лиха, – зiрвалося з його вуст луною.

Вiн не знав, яке вiдчуття змушувало його так говорити. Георгiй Рудий попередив, що розповiсть про справу лише пiсля того, як Тарас Адамович погодиться вислухати його.

– Ти не зможеш вiдмовитися вiд розслiдування, коли дiзнаешся подробицi, – сказав вiн колишньому колезi. І дав час обмiркувати рiшення, поговорити з Мiрою про продовження контракту. Мiра погодилася.

– Вона знае, що саме ви розслiдуватимете?

– Нi. Ще не встиг розповiсти.

Марта говорила, не вiдволiкаючись вiд роботи – вимiшувала тiсто, натискала на нього руками, прокручувала миску. Врештi лишилася задоволена результатом, сховала пiд рушником пухкий колобок та повернулася до печi.

– Ти мусиш розповiсти iй. І запитати знову, – мовила вона, пiдкладаючи дрова у розпечене черево.

– Я можу розповiсти й тобi.

Вона заперечно похитала головою.

– Якщо ти кажеш, що справа лиха, отже, так воно i е. Не розповiдай. Розкажи Мiрi.

Вiн i сам розумiв, що мусить поговорити з дiвчиною. Врештi вона погодилася працювати його секретаркою, бо вiн узявся розшукувати ii сестру. Мiра Томашевич вважала, що Вiру викрали. Їi версiя пiдтвердилась – вони знайшли зниклу балерину. Лишень тепер iм доведеться вистежувати не викрадача – вбивцю. Його секретарка мае знати, у що вiн ii вплутуе.

Марта лишилася на кухнi. Мiра iз сестрою, певно, зараз надворi, рум’янiють на морозi. На вулицi тихо, жодного подиху вiтру, зоряно. Перший снiг уже вкрив подвiр’я, посрiблив криницю i паркан, припорошив вулики. Сильвестр Григорович – затятий пасiчник, заклинатель бджiл. Певно, тому на шаховiй дошцi для нього завжди головною фiгурою був не король i навiть не ферзь – королева.

Колишнiй слiдчий зупинив погляд на столi, що стояв бiля вiкна. На рiвнiй поверхнi – шахiвниця, незакiнчена партiя. Вони могли грати ii мiсяцями, якби листування тривало надалi. Тарас Адамович писав би давньому друговi про мiськi плiтки, якi чув вiд розносника газет, повiдомляв би про новий рецепт варення чи про те, що скуштував iдеального сиру, який поеднуеться з гречаним медом. Сильвестр Григорович вiдповiдав би бадьоро – це завжди вiдчувалося у розчерках великоi лiтери «А», яку вiн прописував, наче блискавку. Писав би про сезон медозбору та про бджiл, що поховалися у вуликах, хоч на небi жодноi хмаринки, а отже – вiн мiг сказати напевне – буде дощ. Мiж рядками натякав на те, що залюбки приiхав би у гостi до давнього друга, але – бджоли. І Марта. Про Марту не писав – певно, сподiвався, Тарас Адамович сам здогадаеться. Цi листи були теплими, нiби автор насичував iх сонцем i медом, а вже потiм надсилав до Киева. У кожному листi – хiд, що наближав партiю до фiналу.

Рипнули дверi, Тарас Адамович озирнувся.

На порозi – одна iз сестер. Не та, бачити яку на верандi свого будинку вiн звик останнi три мiсяцi. Інша, балерина. Дивно, що вона молодша. Марта теж говорила йому, що з-помiж них двох холодним практичним розумом вирiзнялася саме Вiра.

– Мiра – мрiйниця, – зауважила господиня будинку, вимiшуючи тiсто.

– Хiба ж це погано? – знизав плечима колишнiй слiдчий.

– Не той зараз час, – похмуро вiдказала вона, – не той.

– Вiйна?

– Не знаю. Сильвестр Григорович журився над своiми вуликами, говорив, що зiрвався основний медозбiр, бджоли лiтали злi. Лiто засушливе – самi падевi меди. Вiйна – вже третiй рiк. Бджоли вiдчувають щось iнше.

Хоч би що там вiдчували бджоли, iхнiй усмiхнений доглядач тiшився – давнiй друг сидiв навпроти за шахiвницею. Тарас Адамович розумiв – партiя довго не триватиме. Королева Сильвестра Григоровича пiд загрозою, саме час говорити «Гарде!», як колись. Його шаховий партнер вкладе на шахiвницi все вiйсько, аби лиш не втратити ферзя. За рiзаниною у центрi навряд чи помiтить слона, який нацiлився на короля. Ось уже вiдкрилася вертикаль для тури. Час.

Вiра сидить поруч, спостерiгае за грою. Хтозна, про що думае. Вона говорила Тарасу Адамовичу, що повернеться на сцену, в балет. Старша сестра, Мирослава, пообiцяла, що повернеться у його яблуневий сад – i надалi виконуватиме обов’язки секретарки. За цi три мiсяцi йому й справдi вдалося впорядкувати стоси паперу, яких, на диво, виявилося чимало, а вiн був певен, що впорядковувати нема чого. Листування iз шаховими партнерами, колекцiя листiвок, газети i кореспонденцiя, тепер ще – «Справа зниклоi балерини», – ось, чим була наповнена картотечна шафа iз червоного дерева у кiмнатi Естер у будинку Тараса Адамовича по вулицi Олегiвськiй, неподалiк зупинки трамвайного маршруту № 13.

Вiн веде слона до краю дошки, перерiзае меланхолiйному королю Сильвестра Григоровича шлях до вiдступу. Кожен на його мiсцi був би меланхолiйним: як iнакше, якщо вiйсько замiсть твоеi безпеки дбае про безпеку королеви? Королева проноситься вихором, розтинаючи ворожого коня. Тепер все, пастку зачинено. Шах. Фiнал. Сильвестр Григорович усмiхаеться, чухае скроню, схиляе голову, визнаючи поразку.

– Хороша партiя, – вимовив вiн, нi до кого не звертаючись.

– Хороша, – погодився Тарас Адамович, – що скажете, Вiро?

– Я не граю у шахи.

– Тодi тим паче. Якi враження вiд гри? – поцiкавився колишнiй слiдчий.

– Думаю, вона доволi жорстока, – проказала дiвчина, – шкода вашого коня.

– Навряд чи вдасться уникнути жертв на полi битви, – погладив довгий вус Тарас Адамович.

– Сильвестр Григорович зберiг своiх коней.

– І програв. Ви любите коней, Вiро?

– А ви – нi?

Тарас Адамович уважно подивися на неi та мовив:

– Якщо говорити про тварин на шаховiй дошцi, вiддаю перевагу слонам, – вiн ледь торкнув пальцем струнку фiгуру.

Дiвчина звела брову:

– Чому? Вони сильнiшi?

– Зовсiм нi! – втрутився Сильвестр Григорович.

– Звичайно, – вiдповiв Тарас Адамович та усмiхнувся, – хоч iз приводу цього можна сперечатися вiчно.

Вiра перевела погляд з одного шахiста на iншого.

– Не розумiю…

Сильвестр Григорович супився i мовчав, Тарас Адамович спробував пояснити.

– У шахах усе залежить не лише вiд фiгури. Важливим е позицiя, iншi фiгури на дошцi, етап гри. Традицiйно слона i коня вважають рiвноцiнними, але я бiльше довiряю практицi. Мiж двома конями i двома слонами я оберу двох останнiх. Якщо говорити про комбiнацii, то слон у супроводi пiшакiв сильнiший, нiж кiнь у такiй самiй компанii. Якщо на дошцi лишаться тiльки два слони, теоретично мат супернику поставити можна, двома конями – нi.

– Це справдi так? – запитала Вiра у Сильвестра Григоровича.

От недовiрливе дiвчисько! Колишнiй слiдчий подумки усмiхнувся. Дивно, що вона не грае у шахи. Шкода, що не грае.

Сильвестр Григорович у вiдповiдь на ii запитання кивнув та повагом додав:

– Так, у багатьох ситуацiях слон… – здавалося, вiн ретельно добирав слова, – видаеться переконливiшим.

Тарас Адамович iронiчно звiв брову, але господар мовив далi:

– Однак…

І справдi було «однак», навiть не одне. Зважаючи на особливу увагу Сильвестра Григоровича до ферзя, конi на шаховiй дошцi перетворювалися на грiзну силу – комбiнацiя ферзя i слонiв iм програвала.

– Королю складно ховатися вiд шаху коня, а для слона чи тури треба розчищати лiнii, – пояснив Сильвестр Григорович i показав: – Кiнь ходить ось так, – намалював вiн лiтеру «Г», – може перестрибувати через iншi фiгури.

– Так, я бачила.

– Кавалерiя завжди може сплутати карти супернику.

Тарас Адамович хитнув головою:

– Слони – теж кавалерiя.

– Десь в Індii хiба що.

– Ганнiбал завойовував Рим на слонах.

– А Олександр Великий – Вавилон. На конях.

Тарас Адамович знав, що його партнер наведе цей аргумент пiсля згадки про Ганнiбала. Засяяв переможною усмiшкою.

– Можеш не продовжувати, безсоромний манiпуляторе, – усмiхнувся йому у вiдповiдь Сильвестр Григорович, – я знаю, що ти скажеш.

Надворi загавкав собака, господар пiдвiвся i рушив до дверей. Тарас Адамович повагом розставляв фiгури, певно, розраховуючи, що суперник вимагатиме реваншу.

– Що ви хотiли сказати про Олександра Великого i Вавилон? – озвалася до нього Вiра.

– Олександр повернув з Індii. Цей нахабний слiдчий говоритиме вам, мовляв, злякався бойових слонiв, але ви йому не вiрте, – кинув через плече Сильвестр Григорович i рипнув дверима.

Вiра усмiхнулася.

– І все-таки це жорстоко – використовувати тварин на вiйнi.

– А людей?

– Люди хоч самi роблять вибiр!

– Справдi? – запитав Тарас Адамович. Дiвчина не вiдповiла, вiн додав: – Колись навiть бджiл на вiйнi використовували.

– Це як?

– Кидали вулики у печери чи пiдземнi тунелi, якщо вороже вiйсько намагалося пробратися ними у мiсто. Подейкують, навiть на цiй вiйнi у деяких частинах фронту так роблять.

– Кидають у тунелi вулики?

– В окопи. Чи то лише чутки… – вiн якось сумно ковзнув поглядом по ii обличчю i додав: – Врештi ви можете радiти, Вiро. У цiй вiйнi тварин використовують значно менше – надто механiзованою вона стала.

Сильвестр Григорович знову рипнув дверима. Рум’яне обличчя свiдчило про те, що надворi мороз. Отже, перший снiг не розтане, принаймнi до ранку. Можна буде милуватися бiлоснiжними краевидами за кавою.

– Вигадаеш таке, Тарасе Адамовичу, – зауважив господар, входячи до будинку, – використовувати бджiл в окопах?! То справжня нiсенiтниця. Бджоли – iдеальнi шпигуни. Голубiв можуть перехопити, а нумо спробуй перехопити бджолу! Вона завжди повернеться до вулика.

– Бджолину пошту може органiзувати хiба чарiвник, – усмiхнувся Тарас Адамович, – я хотiв би вiрити, що це можливо – мав би надiю, що напишу листа геру Бое до закiнчення вiйни, однак це звучить надто фантастично.

Сильвестр Григорович усмiхаеться, обiцяе показати друговi дещо неймовiрне. Тарас Адамович вiдповiдае, що якщо старий друг мае на увазi медову наливку, то вiн зовсiм не проти подивитися, ба бiльше – скуштувати. Вiра стомлено вiдкидае волосся з чола, думае про лапатий снiг, що летить додолу. На нього хочеться дивитися вiчно, завмерти на порозi та слухати в’язку морозяну тишу. Їi думки переривае Тарас Адамович.

– Вiро, а де ваша сестра? – запитання пролунало несподiвано.

Хтозна. Певно, допомагае панi Мартi у кухнi. Або милуеться снiгом на подвiр’i. Можливо, заливае окропом чай на травах, що iх зiбрала i висушила господиня. Чи годуе собак у дворi – Мiра любить тутешнiх чотирилапих кудланiв.

– На кухнi з Мартою, – пiдтвердив вголос ii перший здогад господар будинку.

Тарас Адамович пiдвiвся та рушив до дверей.

– Якось навчу вас грати у шахи, – озирнувшись, з усмiшкою мовив колишнiй слiдчий.

– З нетерпiнням чекатиму, – вiдповiла балерина.

Дивно, що вона й досi не грае. Врештi у шахах, як у балетi, е своi бiлi i чорнi лебедi.

Мирослава й справдi на кухнi. Гiрше – на кухнi Марта. Тiсто вже визирае з миски, пiдiймае рушник. Господиня дiстае його, вiддiляе великий шматок, розминае i, врештi, починае розкачувати. Мiра пiдносить щось у горщику, подае Мартi. Жiнка ледь повертаеться до Тараса Адамовича, вiн бачить лише ii профiль, кирпатенький нiс, корону очiпку. Вона першою розтинае тишу. Вимовляе насмiшкувато, мелодiйно:

– Усе гаразд, Мiро. Далi я впораюсь сама.

Отже, дала дозвiл. Вiн може забрати дiвчину на розмову. Щоправда…

Марта читае його думки – вiн давно це знав, просто забув. Вона мовчки прочинила дверi у темний коридор та пояснила:

– Дальня кiмната, з травами. Там буде зручно.

Тарас Адамович мовчки взяв iз рук господинi олiйну лампу та запросив Мiру слiдувати за ним. Певно, дiвчина вiдразу зрозумiла, про що вони говоритимуть, бо жодного подиву не промайнуло на ii обличчi. Вона погодилася працювати його секретаркою, ще нiчого не знаючи про нову справу. Однак сьогоднi мае право вiдмовитися. А якщо справдi вiдмовиться?.. Невдовзi вiн дiзнаеться про ii остаточне рiшення.

Ця кiмната належить господинi будинку i травам. Вони скрiзь – просочилися у стiни, вплелися у стелю. Дивнi жмутики прикрашають невеличке вiконце, звисають, нiби тягнуть руки-пелюстки до несподiваних гостей. Пахне м’ятою…

– І любистком, – додала Мiра.

Барвистi килимки – на лавi й долiвцi, у глечиках – теж сухоцвiти. Щось жовте, тендiтнi засушенi маковi голiвки. Тарас Адамович ставить лампу на пiдвiконня, роззираеться.

– Що ж, Мiро. Оскiльки бiльшiсть трав я не впiзнаю, то можу сказати, що не певен у безпечностi чаю, який ми з вами сьогоднi пили.

Дiвчина усмiхнулася. Останнiм часом усмiшка на обличчi Мiри з’являеться щоразу частiше. Це добре, безперечно. Врештi, той глибинний смуток на сподi очей в останнi кiлька днiв розслiдування змушував його думати про справу безперервно. Хтозна, можливо, з цим розслiдуванням буде простiше – принаймнi, Мiра не знайома з тими, чийого вбивцю чи вбивць вони розшукуватимуть.

– Ви хочете розповiсти менi про справу?

– Так.

– Я слухаю.

– Мiро, я хочу, щоб ви розумiли: ви маете право вiдмовитися, коли вислухаете мене.

Вона не вiдповiла, зосереджено вдивлялася в його обличчя. Олiйна лампа ледве свiтила, на стiнi утворилися тiнi – довгi й моторошнi. Даремно вiн обрав для розповiдi цiеi iсторii саме такий час. Поговорили б з нею завтра, за ароматною полуденною кавою. Дурний самовпевнений стариган – тепер налякае ii! Зараз, коли вiн уже привiв дiвчину до цiеi кiмнати та заiнтригував розповiддю про справу, навряд чи вона погодиться вiдкласти розмову до завтра. Що ж…

– На борту лiтака, що летiв iз Петрограда до Киева, було шестеро осiб: перший i другий пiлоти, моторист i гатчинський iнструктор, а також князь Олександр Сергiйович Курдашов i його молода дружина, якi щойно обвiнчалися i вирiшили вiдсвяткувати подiю невеликою подорожжю.

На стiнi заколивалася полохлива тiнь вiд жмутика, що хитнувся. Мiра рiвнiше сiла на лавцi, перевела погляд на Тараса Адамовича, який продовжив розповiдь:

– Лiтак приземлився три днi тому на Куренiвському аеродромi. Однак вийшли з нього четверо: обидва пiлоти, моторист та iнструктор. Князя i його молоду дружину було знайдено у лiтаку мертвими. Констатували смерть ще на борту, приблизно за годину до зниження.

– Але… Що сталося? – здивувалася дiвчина.

– Ось це ми з вами i спробуемо з’ясувати. Якщо, звiсно, ви погодитесь взяти участь у розслiдуваннi, – спокiйно вiдповiв колишнiй слiдчий.

Мiра розтулила вуста, однак Тарас Адамович зупинив ii жестом:

– Не вiдповiдайте зараз… Здаеться, я чую як починае пахнути славнозвiсний маковий пирiг нашоi господинi! Подумайте, Мiро. Це справа про вбивство. Інтуiцiя пiдказуе менi – справа лиха i небезпечна.

– Але ви погодилися ii розслiдувати!

– Я… Є речi, якi бентежать мене. І найгiрше – за словами Георгiя Михайловича, мого колишнього начальника, вони зовсiм не бентежать полiцiю. До того ж ця справа певним чином для мене е особистою.

Вона не запитала. Вiн подумки подякував iй за делiкатнiсть.

– Я допомагатиму вам, – вимовила дiвчина пiсля павзи.

– Я все одно чекатиму до завтра, Мiро. Це не справа про викрадення, як у випадку з вашою сестрою.

Дiвчина сумно хитнула головою.

– Хiба ж то була справа лише про викрадення?

Тарас Адамович не вiдповiв. Добре, що тут немае Марти з ii тiстом, бiля якого не можна лаятися навiть подумки! Вiн ладен був вилаяти себе за необачну реплiку – у справi, яку вони щойно завершили, теж була смерть. Вiн пiдвiвся з лави, узяв до рук лампу та прочинив дверi в коридор, що вiв до кухнi, де зеленоока вiдьма знов заварювала дивний чай, половину трав з якого вiн не мiг упiзнати.




ІІ. Небо над Киевом







– Що ти знаеш про лiтаки, Тарасе Адамовичу? – запитав колишнiй начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Георгiй Рудий.

Слiдчий Галушко з цiкавiстю подивився на давнього друга, хрумкнув огiрком, стенув плечима. Господар маетку пiдсунув свою чарку до чарки гостя, вправним рухом наповнив обидвi по вiнця.

– Власне, те, що й усi. Колись читав у газетах про мертву петлю, дражнив одного гонорового француза тим, що його земляк спiзнився на кiлька днiв…

– Пегу, – кивнув Рудий, – так, француза випередив поручик Нестеров. Пегу пiд час вiзиту до Москви сам визнав за колегою право першостi.

Вони мовчки випили, у повiтрi зависло несказане «царство небесне». Чи бажають цього мертвим льотчикам? Можливо, тiльки iм i варто бажати.

Нестеров загинув 1914-го, знов утверджуючи за собою право зватися першим – цього разу першим льотчиком, який виконав таран. На початку вiйни лiтаки використовували переважно задля розвiдки, зброi на борту не було. Отож погожого вересневого дня два роки тому в небi над мiстечком Жовква, коли маленький одномоторний моноплан – Нестеров лiтав на «Моранi-Сольнье», – набираючи висоту, наздогнав австрiйський бiплан, атакувати суперника йому було нiчим. Очевидцi потiм розповiдали, що моноплан зайняв позицiю над бiпланом на вiдстанi 15–20 метрiв, зробив над лiтаком коло, а потiм рiзко спланував зверху просто на лiтак, який переслiдував. Зiткнення – i ось обидва лiтаки падають на землю. Нестеров, як i австрiйцi, якi були у бiпланi «Альбатрос», загинув вiд удару об землю. Таран виявився смертельним трюком, на вiдмiну вiн мертвоi петлi.

– Розумiеш, у справi, що я пропоную тобi, теж е своерiдна мертва петля. Маю сумнiви, що в полiцii ii розплутають.

– Як щодо подробиць? – запитав Тарас Адамович.

І Георгiй Рудий розповiв йому те, що вiн потiм майже дослiвно переповiсть Мiрi. Зокрема про те, що князя i його молоду дружину було знайдено мертвими у салонi лiтака.

– У салонi? – поставив на стiл чарку Тарас Адамович i додав: – Менi потрiбно було зупинитися кiлька чарок тому або випити ще зо три. Щось я не розумiю, Георгiю Михайловичу…

– Схвалюю твою другу пропозицiю, – усмiхнувся господар, знов зсуваючи iхнi чарки.

– Що ти маеш на увазi, коли говориш «салон»?

Колишнiй начальник розшуковоi частини примружився:

– Он воно що! Тарасе Адамовичу, саме тому я й запитав, що ти знаеш про лiтаки? Ми живемо у стрiмкий час. Пегу запiзнився на кiлька днiв, а ти, щонайменше, на два роки, якщо, думаючи про лiтак, уявляеш конструкцiю з кабiною для однiеi людини.

Вiн знов наповнив чарки.

– Сiкорський… Так, це прiзвище тобi вiдоме, але я зараз говорю не про батька. Син, Ігор Сiкорський, зумiв здiйняти у повiтря дещо бiльш громiздке, нiж бiплан. Кажуть, на борту його останнього творiння е навiть вбиральня. Чотиримоторний велетень «Гранд» – ось який лiтак приземлився три днi тому на Куренiвському аеродромi.

Тарас Адамович уважно стежив за рухами спiврозмовника. Рудий прибирав зi столу спорожнiлi тарiлки, пiдсував до гостя новi наiдки. Зима стукала у шибки, однак вiдсахувалася вiд теплого серця будинку, у якому господар розтопив пiч та частував дорогого гостя.

Георгiй Михайлович Рудий був на пiв голови вищий за Тараса Адамовича, зате поступався тому в ширинi плечей. Роки залишили небагато вiдбиткiв на обличчi Рудого, хiба зробили його прозорiшим, висушеним на сонцi, порiзаним тонкими, ледь помiтними зморшками. Акуратнi вуса Георгiя Михайловича вдоволено ворушились, коли гiсть здiймав чарку або куштував щось iз наново вишикуваних тарiлок – господар непомiтно для давнього друга знов здiйснив змiну страв.

– Що кажуть в полiцii? – запитав Тарас Адамович.

– Про це згодом. Спочатку – про князя.

– А що з князем? Окрiм того, що вiн встиг одружитися i померти менше нiж за добу?

Рудий усмiхнувся.

– Устиг сконструювати лiтак i пiднятися на ньому в небо над Киевом за шiсть днiв до того, як те саме зробить Ігор Сiкорський.

– Теж на Куренiвському аеродромi?

Рудий хитнув головою та коротко мовив:

– На iподромi.

Киiвський Сирецький iподром, або, як його називали мiстяни – Скакове поле, – ранiше був частиною Сирецьких вiйськових таборiв. Величезний плац, що простягався до Бабиного Яру та хутора Нивки, був пусткою. Врештi 1906 року цю територiю передали мiськiй владi, яка й iнiцiювала створення iподрому Киiвськоi заохочувальноi скаковоi спiлки. Щоправда, не лише кiннi змагання були основою програми нового мiсця для розваг киян. На iподромi розмiстили спорядження для гри у футбол та занять iз гiмнастики. Двадцять першого квiтня 1910 року iз Сирецького скакового поля розпочав свое повiтряне турне найвiдомiший в iмперii мотогонник, який став авiатором, – Сергiй Уточкiн.

Тарас Адамович примружив очi, замислився. Здавалося, вiн навiть у повiтрi вiдчув терпкий аромат айвового варення. У квiтнi колишнiй слiдчий зазвичай вiдкривав решту лiтнiх та осiннiх запасiв у очiкуваннi нового сезону. Дiставав iз полиць у льоху найнеймовiрнiшi знахiдки – агрусове чи вишневе, варення з пелюсток троянд або чорничне. Сусiдськi хлопчаки щедро намащували солодкою в’язкою сумiшшю м’якi скибки свiжоспеченого хлiба, наминали з апетитом, встигаючи розповiдати йому останнi новини. У квiтнi того року всi чутки, що iх розносили прудконогi збирачi iнформацii, так чи iнакше крутилися навколо однiеi теми – лiтакiв.

– Це така величезна коробка, – говорив бiлявий верткий хлопчак, який вже встиг вимастити обидвi щоки чорницею, – ще й гуркоче…

– Була негода – перебиваючи його, голосно додав смаглявий хлопчик.

– Ет, яка рiзниця, у квiтнi завжди така погода!

– Було б чисте небо, вiн би лiтав довше! – не погоджувався його товариш.

– …На бензинi, – поважно додав гiмназист, який дивом прибився до босоногих хлопчакiв, – ще й хмарки диму пускае!

Тарас Адамович гладив довгий вус та усмiхався, слухаючи обурливi вигуки голосних промовцiв, iнколи щось запитував. Вони залюбки розповiдали йому, намагаючись перекричати один одного, адже кожен вважав, що саме вiн запам’ятав найголовнiшi подробицi.

– А сам вiн такий…

– Рудий! – вигукнув смаглявий хлопчина i хитро примружив оченята.

– І чоботи… такi жовтi з тупими носаками…

– І капелюх, – гiмназист пошукав очима схожий предмет i радiсно вигукнув, вказавши кудись лiворуч: – Ось точнiсiнько, як у вас! – i шiсть пар вражених очиць подивилися у напрямку його вказiвного пальця.

– Не такий, – заперечив смаглявець.

– Менший. Це ж бриль, а у пана авiатора… – бiлявий хлопчик змовк на пiвсловi та поглянув на Тараса Адамовича.

– Канотье, – пiдказав колишнiй слiдчий.

Хлопчаки клiпали очима та здивовано переглядалися.

– Не зважайте, – махнув рукою Тарас Адамович. – То що, коробка лiтала?

– Так! – вiдповiв йому хор голосiв, який за секунду знов розпався на реплiки.

– Отак – вжжжж!

– А потiм бах!

– Конi заiржали i нумо задкувати!

– А бричка пана аптекаря таки перекинулася – дурна коняка злякалася, – засмiявся бiлявий Юрась.

Гiмназист додав:

– А потiм вiн катав пасажирiв.

Пiсля цiеi реплiки запанувала тиша. Тарас Адамович обвiв поглядом похнюплену зграйку, намагаючись стримати усмiшку. Здогадатися, що iх не було серед пасажирiв авiатора Сергiя Уточкiна, нескладно.

– Катав усiляких дiвиць, – сумно зронив Юрась.

– Багато людей було? – запитав Тарас Адамович, намагаючись вiдволiкти iх вiд болючоi теми.

Хлопчаки знов заторохтiли навперебiй. Багато, тисяч двадцять. А може, й навiть п’ятдесят. Чого ж вiн не пiшов? І справдi, чого не пiшов… Кажуть, Петро Нестеров уперше побачив лiтак на одному з авiашоу Уточкiна.

– За мiсяць пiсля виступу Сергiя Уточкiна, двадцять третього травня, у небо над iподромом на лiтаку власноi конструкцii пiднявся професор Киiвського полiтехнiчного iнституту князь Олександр Курдашов, – мовив Георгiй Рудий, вриваючись у спогади Тараса Адамовича.

То був перший полiт на лiтаку, збудованому в iмперii, адже бензиновою коробкою Уточкiна, що лякала вiзницьких коней на Скаковому полi, був французький «Фарман».

Отже, три днi тому на борту лiтака «Гранд» загинув перший авiаконструктор iмперii.

– Що кажуть в полiцii? – поцiкавився колишнiй слiдчий.

– Що саме ти хочеш почути?

– Це не справа зниклоi балерини, яку полiцiя не надто прагнула розшукувати. Уже мали б розпочати розслiдування, вiдправляти телеграми з найменшими подробицями до Петрограда, рити землю в усiх напрямках на аеродромi.

– Розслiдування майже завершене.

– Як?

– Тарасе Адамовичу, не хочу переповiдати iнформацiю з третiх рук. Скажу одне: справу ведуть до фiналу, е пiдозрюваний.

Колишнiй слiдчий уважно подивився на Рудого.

– Ти не вiриш у його винуватiсть?

– Докази не на його користь. Але так – не вiрю.

– Навiщо тобi це?

– Зараз це не мае значення. Важливiше – навiщо це тобi, чи не так? – вiн звичним рухом знов зiставив чарки на столi, – я не наполягаю, щоб ти узявся за розслiдування.

– Я вiзьмуся. Ти знав це вiдразу.

Господар мовчки наповнив чарки. Не зводячи погляд на спiврозмовника, перехилив свою, поставив на мiсце та, поглянувши кудись убiк, мовив:

– Князя i його дружину отруiли. Слiди отрути виявлено у келихах з-пiд шампанського, яке вони пили в лiтаку.

– А у пляшцi?

– Нi, лише у келихах.

– Хто…

– Гатчинський iнструктор, молодший унтерофiцер Дем’ян Осипов вiдкоркував пляшку i налив iм шампанське у келихи. Його заарештовано.

Господар пiдвiвся, зробив кiлька крокiв та вiдчинив дверцята шафи. Тарас Адамович краем ока помiтив акуратнi стоси паперiв, сiрi спинки тек. Рудий витяг одну з тек, повернувся до столу та, не розгортаючи, простягнув ii гостю.

– Тут подробицi, якi менi вдалося дiстати. Те, що мае полiцiя – iмена i вiдомостi про людей, якi були в лiтаку, кiлька версiй i фото. Не думаю, що ця iнформацiя аж надто допоможе тобi, але принаймнi простiше буде почати розслiдування.

Тарас Адамович поклав руку на теку та поглянув на колишнього колегу.

– Якщо князя та його молоду дружину хотiли вбити, навiщо використовувати отруту?..

– Хороше запитання! Авiакатастрофа видавалася б переконливiшою, до того ж розслiдувати ii складнiше. Знаеш скiльки моторiв у «Гранда»?

– Чотири. Ти говорив.

– А знаеш чому?

– Уявлення не маю.

– Колись Ігор Сiкорський мало не загинув, випробовуючи свiй лiтак, – мотор раптово припинив працювати. Йому дивом вдалося сiсти, а коли вiн полiз копирсатися у нутрощах апарата, щоб виявити причину аварii, то побачив, що в мотор забився комар. Комар, Тарасе Адамовичу! Вiдтодi авiаконструктор вирiшив, що лiтак повинен мати резервний мотор, а краще – кiлька. А на борту, окрiм пiлота, мусить бути ще кiлька осiб, якi зможуть ремонтувати лiтак пiд час польоту.








Тарас Адамович скосив погляд у бiк давнього друга та промовив:

– Не думав, що ти настiльки заглибився в авiаконструювання.

Рудий не вiдповiв.

– Отже, чотирьох комарiв для «Гранда» виявилося знайти важче, нiж отруту?

– Це тобi й доведеться з’ясувати.

Теку колишнiй слiдчий розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii розгорнув уже вдома. У кiмнатi, де на столi стояла стара друкарська машинка, яку вiн звав Естер, та чашка чаю iз м’ятою, скупого свiтла зимового сонця ледь вистачало, щоб розбирати не надто калiграфiчнi почерки слiдчих. Тарас Адамович гортав сторiнки, зрiдка пiдводив голову, вирiвнював спину, розминав плечi. Протоколи, записки свiдчення. Те, що вiн думав, бiльше нiколи не побачать стiни цього будинку.

Стiл бiля вiкна вкрито зеленим сукном, на столi – Естер. Їi клавiшi будить Мiра легкими доторками своiх тонких музичних пальцiв. Їi сестра, Вiра, теж говорила:

– Пальцi пiанiстки. – І усмiхалась, виводячи з другоi лiнii коня. Дивилася не на суперника – на чорно-бiлi клiтинки шахiвницi.

Тарас Адамович тримав слово – навчав сестру секретарки грати в шахи. Вiра завжди починала з коней. Колишнiй слiдчий жартував, мовляв, ii дебюти – бальзам на душу кавалериста на вiйнi.

– Ви говорили, кавалерiю використовують щоразу менше?

– Я вас дезiнформував. Просто кавалерiя стала iншою. Солдати пересiли на залiзних коней з крилами. Але я не радив би вам, Вiро, застрибувати конем у кiльце моiх фiгур. Боюся, з цiеi мертвоi петлi йому не вдасться вийти живим.

– У мене е ще один.

Тарас Адамович здивовано звiв лiву брову.

– Хiба ж не ви звинувачували мене у жорстокостi, коли я розмiнював коня?

– «Жертв на вiйнi не уникнути» – так ви сказали тодi?

Вiн хитнув головою та пробурмотiв:

– Деякi жертви можуть обiйтися надто дорого.

І, перегортаючи сторiнку iз сiроi теки Георгiя Рудого, колишнiй слiдчий вiв слона до розгубленого короля балерини та гонив думки про абсурднiсть смертi авiаконструктора в небi над Киевом.




III. Белерофонт i монгольф’ери







Куренiвський аеродром простягся вздовж i вшир, здiймаючи край поля три поверхи ангарiв, що в них конструювали лiтаки Киiвського повiтроплавального товариства. Куренiвськi луки на правому березi рiки Почайни привабили мiсцевих мрiйникiв, якi починали будувати лiтальнi апарати, хто де мiг – Ігор Сiкорський, наприклад, першi моделi збирав у сараi у дворi батькiвського дому по вулицi Великiй Пiдвальнiй, 15. Його одногрупник iз полiтехнiчного iнституту теж намагався не пасти заднiх i сконструював кiлька власних моделей. Мотори використовували закордоннi, лiтаки ж робили з вiтчизняного матерiалу – спецiально висушених високоякiсних порiд деревини. Коли постало питання, де випробовувати сконструйованi моделi, товариш Сiкорського лише усмiхнувся.

– Нам потрiбен аеродром, – упевнено заявив вiн.

– Уточкiн лiтав над iподромом, – зауважив Сiкорський.

– Так. І тiльки гожого дня. Аби створити щось, що допоможе нам перекреслити оцю рабську залежнiсть вiд кiлькох хмаринок у небi, нам потрiбен аеродром.

У вереснi 1911 року новий аеродром на Куренiвських луках було офiцiйно вiдкрито. Окрiм ангарiв на ньому розмiстилися трибуни для глядачiв, буфет, погрiб для пального та сигнальна щогла Киiвського повiтроплавального товариства. Одногрупником Ігоря Сiкорського був Федiр Терещенко, на кошти якого i було вiдкрито новий аеродром.

Мiра здригнулася, коли вiзник проминав бiлi стiни старовинноi церкви. Одна з найдавнiших у мiстi – Кирилiвська, що розташована на територii однойменноi психiатричноi лiкарнi. Звiдси кiлькасот метрiв до аеродрому. Чому вона напросилася поiхати з Тарасом Адамовичем?

Колишнiй слiдчий сидiв навпроти, iнколи позирав на неi, однак розмову не починав. Вiзник пiдганяв коня. Знайомий маршрут – дiвчина вiдмахнулась вiд спогадiв, що холодними пальцями торкнули шию. А могла б лишитися в затишному будиночку посеред яблуневого саду та, попиваючи чай, друкувати свiдчення очевидцiв iз розповiдей Тараса Адамовича. Однак щось на сподi його очей, схоже на тривогу чи серпанок смутку, змусило ii безапеляцiйно сказати колишньому слiдчому:

– Я поiду з вами!

– Не варто. Ми можемо зустрiтися пополуднi, я все розповiм.

– Дарма згаемо час. Я поiду, занотую свiдчення, вам не потрiбно буде потiм переповiдати менi все почуте.

– Мiро, ми поiдемо…

– Знаю, на Куренiвку. Туди, де вiн тримав мою сестру. Все гаразд.

Тарас Адамович уважно подивився на неi i несподiвано для себе погодився. Хтозна, що саме переконало його у непохитностi ii рiшення. Тонкi стиснутi губи, металевий вiдблиск блакитних очей? Аеродром пустував – Рудий попередив, що там вони знайдуть хiба кiлька апаратiв, якi навряд чи лiтають, i, можливо, аероплани, що тимчасово зупинилися у Киевi, аби екiпаж вiдпочив перед вiдльотом на фронт у напрямку ризького аеродрому. Ескадра повiтряних кораблiв розмiстилася пiд Вiнницею – туди летiли чотиримоторнi «Муромцi» Ігоря Сiкорського, сам конструктор теж перебував на вiнницькому аеродромi. Кого ж iм опитувати тут, на Куренiвцi?

– А де ми знайдемо пiлотiв, якi керували «Грандом»? – запитала Мiра.

– Маемо iхнi свiдчення, хоч i доволi скупi, – вiн постукав рукою по чорнiй валiзцi.

Мiра вже звикла до його злегка згорбленоi постатi у капелюсi з валiзкою у руцi. З цiею чорною валiзкою колишнiй слiдчий не розлучався, коли вирушав iз дому у справах розслiдування. Вона могла б упiзнати його, певно, й серед юрми на Софiйськiй площi, що зустрiчала Імператора кiлька тижнiв тому.

– То вони не на аеродромi?

– Навряд чи.

Вiн уважно подивився на неi.

– Мiро, вам доводилося ранiше бачити авiаторiв?

Дiвчина усмiхнулася, кинула задумливий погляд на узбiччя. Дрожки неслися вперед, змiшуючи з багнюкою снiг, i вiд того ставало сумно.

– Так. У Варшавi, ще на початку вiйни. Загiн авiаторiв розмiстився тодi у готелi «Бристоль», а галасу вiд них було на все мiсто. Загiн жартома так i називали – «бристольським».

Тарас Адамович звiв брову.

– Не нiмцi, – вiдповiла вона, – союзники. А чому ви спитали про авiаторiв?

– Розумiете, Мiро, останнiм часом я помiчаю, що беруся за вкрай дивнi для моеi професii справи. Слiдчий так чи iнакше зустрiчаеться з досить рiзними людьми. Але я не мiг згадати, коли я так глибоко занурювався в балет i спiлкувався з балеринами, окрiм того часу, коли ми з вами розшукували вашу сестру. А тепер…

– Ви нiколи не спiлкувалися з пiлотами?

Тарас Адамович лише розвiв руками, а його секретарка сховала усмiшку в кутиках вуст. Колишнiй слiдчий мовив далi:

– Що вiдчувають люди, якi злiтають в небо? Якими мотивами керуються? Чого бояться? – вiн насупив брови. – Я прочитав свiдчення, якi менi передав Георгiй Михайлович Рудий. Усi вони – поверховi, скупi, майже формальнi. А проте слiдчi спiлкувалися з людьми, якi щодня дивляться в обличчя смертi, сiдаючи у кабiну.

– Не всi пiлоти здiйснюють вильоти щодня, тим паче бойовi.

Вiн зацiкавлено поглянув на неi. Дiвчина бадьоро мовила далi:

– Так, ми спiлкувалися час вiд часу з пiлотами – врештi, тiтка живе неподалiк «Бристоля», а у будинку ii знайомоi нерiдко органiзовували «музичнi вечори». Вiру кликали грати на фортепiано. «Бристольський загiн» був на тих вечорах ледь не в повному складi.

– Що ж, тодi я тим паче вдячний вам за згоду продовжити наш контракт, – усмiхнувся Тарас Адамович, – вказуватимете на моi помилки!

– Ваша iнтуiцiя допоможе iх оминути, – ледь помiтно схилила вона голову.

– Тобто?

– Пам’ятаете, ви говорили Вiрi, що кавалеристи просто пересiли на iнших коней – залiзних, iз крилами? Так, один iз пiлотiв розповiдав нам, що сам – колишнiй кавалерист, драгун. Говорив, що кавалеристам, якi перейшли в авiацiю, простiше за iнших, мовляв, схожi принципи керування вуздечкою та шенкелями.

– Гм, – Тарас Адамович погладив довгий вус. – І справдi, пересiли, – пробурмотiв вiн кудись убiк, обмiрковуючи почуте.

Мiра кивнула та додала:

– Вiра тодi смiялася i говорила, що польська кавалерiя завжди була крилатою.

Вiзник зупинив коня бiля брами на аеродром. Тарас Адамович подав Мiрi руку, окинув поглядом рiвнi ряди ангарiв. Незайманий снiг вкривав дахи споруд i лавки трибун. Колишнiй слiдчий i дiвчина рушили в бiк будiвель, якi видавалися покинутими.

– А якщо ми тут нiкого не знайдемо?

– Про одну зустрiч я домовився, – заспокоiв свою секретарку Тарас Адамович, – товариш нашого пiдозрюваного погодився поспiлкуватися. І що найвагомiше – вiн був на борту лiтака, коли сталося вбивство.

Дивно, що з мосье Лефевром вони досить недовго говорили про лiтаки – француз завжди iз захопленням вiдгукувався на будь-яку згадку про авiацiю. Чи то вiн не хотiв писати, чи то його нормандський шаховий партнер вiдчував холод вiд листiв, коли торкався iсторiй про пiдкорювачiв неба. Мосье Лефевр мiг писати про Адольфа Селестена Пегу, який був родом iз мiстечка Монферра, що на пiвднi Францii. Пегу воював у африканському полку легкоi кавалерii, потiм, пiсля хвороби й одужання, потрапив до 12-го гусарського полку. Мосье Лефевр старанно оповiдав усi подробицi з життя Пегу, радше – переповiдав те, що читав у газетах. Адже вiдтодi, як авiатор почав крутити в небi над Парижем мертвi петлi, газети не стомлювалися писати про нього, порiвнюючи з Белерофонтом – першим вершником на крилатому конi. Мосье Лефевр писав, що жаданий brevet de pilote Пегу отримав особливого дня – 13 лютого 1913 року. Хтозна, можливо, двi тринадцятки стали фатальними для француза? Дивний пiлот iз хворобливим кольором обличчя з дикоi та, як вважали французи, – нелiтаючоi краiни випередив його, виконавши мертву петлю над Куренiвським аеродромом.

Землi, що лежали на схiд вiд Царства Польського, недарма вважали територiею, вiльною вiд польотiв. Ще за часiв Катерини ІІ на будь-якi спроби подолати земне тяжiння тут дивилися в кращому разi як на розвагу чи дешевий ярмарковий балаган. У той час, як над Парижем лiтали монгольф’ери – першi аеростати, – з-пiд пера Катерини виходили укази про заборону будь-яких повiтряних об’ектiв, якi могли спричинити занепокоення або пожежi у мiстах. Так чи iнакше, прогрес докотився i сюди: врештi, аеростати було вирiшено використовувати у вiйськових цiлях – спочатку як пункти для спостереження за силами супротивника. Однак поки так чи iнакше налагодилося виробництво аеростатiв та почалася пiдготовка кадрiв, Імперiя встигла програти Кримську, а потiм – i вiйну на Далекому Сходi. У 1910 роцi Перший схiдносибiрський повiтроплавальний батальйон було розформовано. На його базi майже вiдразу створили 7-му повiтроплавальну роту, яку розмiстили у Киевi. І хоч аеростати i закрiплялися за артилерiйськими полками, морально застарiти вони встигли у короткi мiжвоеннi канiкули – чи то вiдразу пiсля Кримськоi вiйни, чи то незабаром пiсля Росiйсько-японськоi. На аеростатах тепер каталися хiба що рожевощокi мiськi панянки, якi, однак, могли повихвалятися неабиякими успiхами у здiйсненнi розвiдки i збираннi iнформацii, що ii потiм поширювали у виглядi плiток. Киiвськi ж авантюристи з повiтроплавального товариства в тi часи мрiяли про керованi лiтальнi апарати – i вже починали iх будувати.

Ігор Сiкорський здiйняв у повiтря лiтак власноi конструкцii навеснi 1910 року. І це також була iсторiя про те, як один фантазер випередив iншого: нинi покiйний Олександр Курдашов злетiв на власному аеропланi за шiсть днiв до Сiкорського.

– Можливо, якби вiн почав iз конструювання лiтакiв, його навряд чи хтось випередив би, – зауважив Рудий, коли оповiдав йому, Тарасу Адамовичу, подробицi справи, – однак Сiкорський спочатку взявся за конструювання машин iз гвинтами – вони мали б злiтати вертикально, без розгону, але здiйняти iх у повiтря з пiлотом йому не вдалося. Тiльки пiсля двох невдач вiн почав конструювати лiтаки.

Мiра невпевнено роззиралася увсiбiч. На тлi височенного ангара вона здавалася вразливою, схожою на тендiтного метелика, що загубився серед зимового поля. Тарас Адамович пiдiйшов до неi, однак не встиг нiчого сказати – дверi ангара рипнули…

– Ви, певно, Тарас Адамович Галушко? – пролунало з прочинених дверей. Мiра подалася на крок уперед, колишнiй слiдчий залишився на мiсцi. З вузького проходу визирнула голова i за мить сховалася. Мiра здивовано озирнулася на Тараса Адамовича.

– Прошу! – знову пролунало з ангара.

Тарас Адамович натиснув на дверi, збiльшуючи прохiд, ступив усередину та жестом запросив дiвчину слiдувати за ним.

«Ти не захочеш вiдмовитися вiд справи, коли дiзнаешся подробицi» – пригадав вiн нещодавнi слова Георгiя Рудого.

Скiльки рокiв Тарас Адамович вiдмовлявся слухати новини про успiхи в небi? Холодно вiдповiдав на листи мосье Лефевра, вiдмовчувався, коли той запитував про киiвських авiаторiв? Ігнорував приiзди вiдомих пiлотiв до Киева? Щонайменше – п’ятнадцять. Вiдтодi, як побував на фестивалi повiтряних куль на Сирецькому iподромi. Болючi спогади. Не варто думати про це зараз.

– Ви й справдi нiколи не бачили авiаторiв? – майже пошепки промовила Мiра.

– Живих – нiколи, – вiдповiв iй Тарас Адамович, якого службовий обов’язок змусив бути на похоронi Петра Нестерова. То оця голова зi скуйовдженим волоссям, що визирала з ангара, незграбна постать i рiзкi помахи рук, що були вимащенi у щось чорне, – належать першому авiатору, якого вiн побачив у своему життi?

Чоловiк озирнувся на гостей.

– Добридень! – сказав вiн низьким хриплуватим голосом.

На вигляд пiлоту не бiльше нiж двадцять сiм рокiв. Вiн був у формi та шинелi, недбало накинутiй на плечi. Смагляве обличчя, грубi риси, важке пiдборiддя. Мiра мимохiдь ковзнула поглядом уздовж стiни ангара, питально подивилася на пiлота. За його спиною височiв лiтак. Перш нiж Тарас Адамович подумки встиг оцiнити габарити i вiдповiсти на вiтання, авiатор вiдрекомендувався:

– Поручик Рахлiн.

– Тарас Адамович Галушко, слiдчий у вiдставцi. Моя секретарка – панна Томашевич.

Офiцiйну частину завершено. Мiра замислилася. Про що запитуватиме колишнiй слiдчий у поручика? Наскiльки вiдвертим буде авiатор? Коли iй дiставати нотатник – зараз чи потiм, коли Тарас Адамович розпочне допит свiдка? А якщо допит уже розпочато? Вона перевела погляд iз поручика на слiдчого.

– Це i е той лiтак, що здiйснив перелiт iз Петрограда до Киева?

– Якщо маете на увазi перелiт другого грудня – так.

– Чи були до того на ньому ще якiсь перельоти?

– Час вiд часу траплялися. Власне, на рахунку лiтака, який вас зацiкавить, щонайменше шiсть таких перельотiв, один iз них – рекордний, з Киева до тодi ще Петербурга за тринадцять годин.

– О, справдi?

– Так, я був мотористом на цьому лiтаку, коли вiн ставив рекорд. Але ж вас цiкавить iнше…

– Ми залюбки послухали б iсторiю про рекорд, якщо, звiсно, ви маете настрiй розповiсти.

Як виявилося за кiлька хвилин, настрiй розповiдати iсторii поручик Рахлiн мав завжди. Вiн запросив iх у каюту-кабiну лiтака i навiть почастував кавою. Мiра здивовано роззиралася навсiбiч, Тарас Адамович уважно вивчав спiврозмовника.

Схожий снiданок – гарячу каву i бутерброди четвiрка авiаторiв органiзувала собi точнiсiнько у цiй каютi два роки тому, у червнi 1914-го. Снiдали вони, пролiтаючи над Вiтебськом, та насмiшкувато поглядали на юрбу, що зiбралася внизу. Тодi екiпаж лiтака скинув униз невелику трубку з прив’язаним до неi довгим шматком тканини. У трубцi – телеграми з борту лiтака та кошти на iхню вiдправку. Як потiм з’ясувалося, телеграми з Вiтебська таки вiдправили до Киева…

– Вилетiли з Петрограда близько першоi ночi – завдяки бiлим ночам. Погода була безвiтряною, лише, спускаючись в Оршi, лiтак потрапив у смугу повiтряних течiй, була вже дев’ята ранку, очiкувався спекотний i задушний день. Лiтак кидало навсiбiч, але посадка в Оршi виявилася вдалою, – розпочав iхнiй перший свiдок та мовив далi:

– Усi розпитували, куди ми летимо i як змогли здiйняти у повiтря такий велетень. Купа людей, квiти… Ми мусили поспiшати – накачати у баки шiстдесят п’ять пудiв бензину – це не жарт. Сiкорський оглядав поле, з якого мали злiтати, i воно його не тiшило. Вузька смуга – п’ятдесят крокiв у ширину i чотириста – в довжину, а далi – урвище i хвилi рiчки! А проте, вiн вирiшив, що ми зможемо злетiти, i лихий поплутав нас усiх погодитися. Далi маршрут пролягав над лiсами й озерами, а отже, слiд очiкувати на потужнi повiтрянi течii. Розiгнали лiтак i вiдiрвалися вiд землi над самим урвищем – досi пам’ятаю, – вiн усмiхнувся, ковтнув кави.

– Мали б прилетiти до Киева до опiвночi, – мовив далi вiн, – але я побачив, що лопнула трубка, яка подавала бензин у мотор; мотор зупинився, бензин, що вже пролився на крило, спалахнув.

– І що далi? – збентежено запитала Мiра, перш нiж Тарас Адамович встиг утрутитися.

– Подалися з вогнегасниками на крило, – вiдповiв пiлот.

– Але як?

– Є вихiд iз кабiни на крило – якраз для таких випадкiв. А ще, звичайно, для того, щоб вразити публiку – в Киевi ми лiтали над аеродромом, стоячи на крилi.

– Як щодо екскурсii на крило? – запитав Тарас Адамович. – Гадаю, це безпечно, поки лiтак на землi.

– Хтозна, – усмiхнувся авiатор, – з лiтаками неможливо передбачити, що безпечно, а що нi.

Але пiлот провiв гостей до вузького виходу з кабiни, що вiв на нижнi крила апарата.

– Саме цi виходи i дають пiлотам доступ до моторiв. Лiтак конструювали таким чином, щоб пiлоти могли лагодити його пiд час польоту. З одномоторними монопланами чи бiпланами такий фокус не вдасться. Певно, тому заздрiсники з легкоi авiацii верзуть нiсенiтницi про «Гранд» i «Муромцiв» Сiкорського.

– Заздрiсники? – встиг уточнити Тарас Адамович, перш нiж звiдкись знизу пролунав зляканий дiвочий зойк.

Поручик i слiдчий озирнулися у бiк кабiни, де мала стояти Мiра, й остовпiли – дiвчини на крилi не було.

– Зi мною все гаразд, – почувся не надто впевнений голос Мiри звiдкись з-пiд черева лiтака. Тарас Адамович зiтхнув iз полегкiстю, вiдганяючи думку про те, чи часто падав зi свого коня Белерофонт, коли вчився на ньому лiтати.




IV. Агата







Лишень п’ять сантиметрiв пiдбору, м’якi чобiтки з козячоi шкiри. Мiра з Вiрою шили iх на замовлення у похмурого неговiркого шевця, який приховував майстерню на Панькiвськiй за скошеною, майже непомiтною вивiскою. Вiра не хотiла жодних прикрас, нiякого оздоблення.

– Лише квiтковий орнамент на пiдборi, – запевняла вона.

– І все? – запитав швець, насупивши чорнi густi брови.

– І все. Мае бути вишукано i лаконiчно.

У вiдповiдь майстер бурмотiв щось на кшталт:

– Лiпше прикрасити носак чобiтка – його хоч зрiдка видно з-пiд сукнi.

– Можливо, але я хочу орнамент на пiдборi! – пропалений безапеляцiйним поглядом Вiри, швець капiтулював.

Пошитi на замовлення, цi чобiтки були найзручнiшим взуттям, яке коли-небудь носила Мiра. Лишень найзручнiше Мiрине взуття, певно, таки не було пристосоване для прогулянок крилом лiтака. Але диво – вона не впала на землю! Мiра дивилася на носаки своiх чобiток i думала, може, й справдi iх треба було прикрасити, намагаючись вiдволiктися вiд запитання, що лунало в головi: «Хто мене впiймав?».

Краем ока поглянула вниз, зауважила ремiнець вiд годинника на зап’ястi чиеiсь руки. Ще один пiлот? Не наважилася звести погляд на обличчя, доки чоловiк не опустив ii на землю. Вiдiйшла на крок, зробила вдих, намагаючись заспокоiтися.

– Дякую, – проказала, розглядаючи несподiваного рятiвника. Вiн був у шкiрянцi, обличчя – в тiнi. Високий. Мiра вiдчула, як десь iз рiвня мережива, схованого пiд хутряним комiром пальтечка, повiльними хвилями почало пiдiйматися роздратування. Чого вiн мовчить? Що вiн тут робить? Сховався у тiнi, але пропалюе поглядом. Схотiлося розвернутися i пiти, вийти назовнi, дихати холодом порожнього аеродрому, а не стояти поруч iз незнайомцем, який викликав не найкращi емоцii. Чи вона роздратована тим, що не втрималася на крилi?

– Прошу, – вiдповiв чоловiк пiсля павзи, що, здаеться, тривала кiлька десятирiч.

– Ви – теж пiлот?

– Чому «теж»?

– Як поручик Рахлiн.

– Сподiваюсь, кращий. Це вiн зiштовхнув вас униз?








– Нi!

– То ви стрибнули самi? Якщо це була спроба самогубства, то варто було б почекати, поки лiтак здiйметься у повiтря…

– Ще кiлька таких зауважень i я справдi мрiятиму про самогубство, – вiдрiзала вона.

– Кращий? Хiба у вихваляннi, – пролунало згори.

Мiра озирнулася i зауважила поручика та колишнього слiдчого на крилi. Рахлiн легко зiстрибнув униз, Тарас Адамович повторив його трюк повiльнiше, притримуючись рукою за крило.

– Сподiваюсь, з вами все гаразд, Мiро? – запитав колишнiй слiдчий. Вона ствердно кивнула.

– Штабскапiтан Горенко, – вiдрекомендувався незнайомець, вийшовши з-пiд тiнi крила та усмiхнувся.

– Ви теж нещодавно лiтали на «Грандi», штабскапiтане? – запитав Тарас Адамович, i, не чекаючи на вiдповiдь, назвав свое iм’я, а потiм представив Мiру.

– Радий знайомству, панно Томашевич, – усмiшка на його обличчi видавалася щирою, але продовжувала дратувати. Чимсь невловимо схожий на Назимова – ii сестрi подобалися такi типи: з пронизливими темними очима й флером iронiчноi брутальностi. Надто правильнi риси обличчя, жодних непевних лiнiй, як у Рахлiна. Мабуть, колишнiй кавалерист, який тепер керуе лiтаком, наче конем. Вiн точно не впав би з крила. Але й Вiра б не впала – зависла б на краечку, як метелик, i спурхнула б униз – грацiйнiше, анiж поручик Рахлiн, значно швидше, нiж колишнiй слiдчий Галушко. Мiра вiдмахнулася вiд своiх думок, прислухаючись до вiдповiдi Горенка.

– Лiтав. На sister-ship цього лiтака. А потiм i на iнших моделях – «Муромцях». Але пана колишнього слiдчого, певно, цiкавить останнiй сумнозвiсний полiт «Гранда»?

– Поза сумнiвом.

– Мене не було на борту. Про перелiт iз Петрограда вам краще розпитати поручика. Якщо менi бiльше нема кого тут ловити, – вiн зробив павзу, ледь схиливши голову в бiк Мiри, – з вашого дозволу, я пiду, – i вiн рушив до виходу з ангара.

– Не зважайте, – звернувся до них поручик, – Горенко з Курдашовим були давнiми друзями. Штабскапiтан… може бути рiзким, якщо з ним говорити про цей полiт.

– А де був штабскапiтан, коли його друг летiв iз Петрограда? – холодно запитала Мiра.

– Тут, на аеродромi, – почулося з боку виходу, i дверi ангара грюкнули, щiльно зачинившись.

– Повернiмося у лiтак? – запропонував поручик.

Нотатник Мiра дiстала вже в кабiнi. Швидко занотувала кiлька подробиць про злiт, набiр висоти i погоднi умови, пiдкреслила iмена тих, хто був на борту. Акуратно вивела iм’я молодоi дружини князя Курдашова, замислилась. Їi iм’я застигало на вустах терпким присмаком охолодженого червоного вина – Агата.

Князь Олександр Курдашов виявився нащадком шляхетного дворянського роду, що походив вiд татарських ханiв Бiхана та Саiд-Ахмета. Генерал-майор Микола Курдашов був героем вiйни 1812 року, учасником Бородинськоi битви, близьким другом фельдмаршала Кутузова. Брат генерал-майора, Сергiй Курдашов, був камергером iмператорського двору, киiвським губернатором. У родинi сина останнього, Сергiя Сергiйовича Курдашова, статського радника, i народився Олександр Сергiйович Курдашов. Молодий князь закiнчив Петербурзький iнститут iнженерiв шляхiв сполучення, працював iнженером на залiзничнiй лiнii вiд Тифлiсу до Карсу, здобув чин титулярного радника, на його ж прохання був вiдряджений як викладач до Киiвського полiтехнiчного iнституту. Саме у Киевi вiн сконструював ферменний бiплан, що важив 320 кiлограмiв iз мотором «Анзанi» потужнiстю 35 кiнських сил. Бiплан мав передне кермо висоти, кермо керування i хвостове оперення-стабiлiзатор. Каркас бiплана являв собою конструкцiю з дерев’яних рейок, якi iнженер Курдашов обтягнув прогумованим полотном.

Двадцять третього травня 1910 року лiтак перевезли вiд хiмiчного корпусу iнституту на Сирецький iподром. Того ж дня у присутностi членiв Киiвського товариства повiтроплавання та численних репортерiв князь Курдашов здiйняв бiплан у повiтря. Вiн пролетiв на своему творiннi лише кiлька десяткiв метрiв, але став першим авiаконструктором iмперii. Звiстка про намiр нащадка давнього i шляхетного роду, талановитого iнженера, одружитися з юною дiвицею без iменi та статкiв – модисткою Агатою Дашук вразила i Киiв, i Петроград не менше, нiж його полiт шiсть рокiв тому.

– Що ви можете сказати про молоду дружину? – запитав Тарас Адамович.

– Що сказати. Красуня – безперечно, але… Не дарма заздрiсницi сичали iй у спину.

– Назвете iхнi iмена?

– Навряд чи. Я просто кажу про атмосферу…

– Ви сказали «але».

– Але з такими не одружуються. Принаймнi не нащадки роду Курдашових.

Мiра поставила крапку та звела очi на свiдка.

– Чому вони летiли до Киева? – далi поцiкавився Тарас Адамович. – Навiщо цей перелiт?

– Агата хотiла цього перельоту. Вона з Киева i не бажала лишатися у холодному Петроградi, доки ii чоловiк перебуватиме на фронтi. Зважаючи на те, що родина Курдашова була шокована мезальянсом, ii неважко зрозумiти. Курдашов iз Киева вiдразу мав летiти до Вiнницi – Ескадра там. Нам дали невеличку вiдпустку на честь його одруження.

– Напередоднi вильоту з Петрограда ви не помiтили нiчого дивного?

– Нiби нi. Курдашов iз молодою дружиною дещо спiзнилися на аеродром. Вiн занiс ii у лiтак на руках, Остапчук – моторист, фотографував. Ми допомогли з валiзами i скринею з посагом – дивна малоросiйська традицiя могла коштувати менi пальця на нозi, коли бiсiв Прусiс – перший пiлот – впустив свiй край скринi. Злетiли швидко i без пригод.

– Що було далi? – запитав Тарас Адамович.

– Зробили кiлька кiл над мiстом на висотi чотириста метрiв – Прусiс сказав, що Курдашов хотiв вразити Агату краевидами. Це потребуе уваги. Пiлоти одномоторних монопланiв i бiпланiв не наважуються лiтати над мiстом так низько – у разi зупинки мотора та вимушеноi посадки в таких умовах пiлот, найчастiше, гине. Я стежив за курсом, Прусiс вiв лiтак. Остапчук перевiряв мотори. Коли я йшов у кабiну, Агата сидiла в салонi бiля вiкна та усмiхнулася.

– А що робив пiд час польоту молодший унтерофiцер Осипов?

– Складно вiдповiсти. Слiдчi вже допитували мене. Я не бачив його, допоки не зустрiв у салонi з пляшкою шампанського. Вiн повiдомив, що панi Курдашова оголосила, що не питиме чаю в небi.

Колишнiй слiдчий не запитував. Чекав на продовження iсторii. Пiлот фатального перельоту додав:

– Зробили посадку в Оршi. Наповнили баки.

– А молодята? – уточнив Тарас Адамович.

– Агата поскаржилася на погане самопочуття, запитала, чи не бувае в авiаторiв морськоi хвороби? Молодята лишилися в окремiй кiмнатцi, – вiн кивнув у бiк дверей, – i не виходили майже весь полiт.

Слiдчий Галушко та його секретарка не виявили нiчого особливого у тiй кiмнатцi; вони ще раз оглянули кабiну лiтака та вийшли назовнi. Загубитися на лiтаку складно. А сховатися i пiдмiшати отруту в келихи? Вiдволiкти увагу жертв? І навiщо?

– То ви знайшли тiла?..

– Тут, у салонi, за годину пiсля злету з аеродрому в Оршi. Осипов стежив за мотором. Я мав невелику перерву, увiйшов до тiеi кiмнатки. Курдашов спав на канапi, його обличчя було прикрите газетою. Але оскiльки Агата лежала на пiдлозi, я зрозумiв, що щось трапилося. Покликав Остапчука. Поруч молодят знайшли келихи. Пляшка шампанського стояла на столику. Ми… – вiн подивився на Тараса Адамовича, – намагалися привести iх до тями, я ледь не розлив на обличчя дiвчини нашатир.

– Коли ви зрозумiли, що вони мертвi?

– Курдашов був холодний – я ледь торкнув руку. Потiм ми увiйшли у смугу хмар над мiстом, нас кидало. Остапчук кричав, що спочатку нам потрiбно сiсти, потiм кликати лiкарiв, я пiшов вирiвнювати курс. Агата була тепла, вона була ще жива. Мусила бути, – застиглим поглядом вiн втупився у дверi до кабiни пiлотiв.

– А що Осипов?

– Його трусило. Вiн говорив, що цього не може бути, кидався до Агати. Ми всi добре знали – ранiше вiн був закоханий в неi, здаеться, вони навiть збиралися побратися, але потiм Агата познайомилася з Курдашовим.

– То в полiцii вважають, що це помста залицяльника-невдахи? – запитала Мiра.

– Я не знаю, що там вважають в полiцii.

– Але ж ви знаете, що Осипова заарештували? – запитав Тарас Адамович.

– Так. Бо розливав шампанське у келихи саме вiн.

– То у шампанському справдi була отрута? – поцiкавилася Мiра, озирнувшись на Тараса Адамовича.

– У келихах, не у пляшцi. Ми маемо деякi матерiали слiдства, – пояснив вiн поручику.

– Чому ж тодi ви не маете моiх свiдчень? Я все це вже розповiдав полiцii.

– Маемо. Але повторна розмова зi свiдком – завжди корисна. З’являються новi подробицi.

– Наприклад?

– Я, звичайно, розумiю, що «Гранд» – не одномоторний моноплан, але менi здаеться дивним, що люди в лiтаку час вiд часу втрачають одне одного з поля зору. Чому Курдашов з Агатою сидiли у кiмнатцi?

– Мабуть, через Осипова. Не думаю, що Агата хотiла його тут бачити.

– Чому ж вiн був на борту?

– Курдашов запросив… здаеться.

Слiдчий задумливо погладив вуса та запитав:

– Скiльки часу ви ще перебуватимете у Киевi, поручику?

– Похорон завтра, на Лук’янiвському кладовищi. Мае приiхати i Сiкорський.

– Справдi? – скосив зацiкавлений погляд у бiк Рахлiна Тарас Адамович.

– Ми мали повернутися до Вiнницi дванадцятого грудня.

– А якщо вас викличуть у суд?

Рахлiн здивовано поглянув на колишнього слiдчого.

– Ми повернемося до Ескадри дванадцятого грудня. Хiба що Сiкорський привезе документи, якi дозволять нам затриматися у Киевi.

Вони попрощалися посеред урочистого безмежжя аеродрому. Поручик стояв i дивився iм услiд, здаеться й тодi, коли вони сiдали у дрожки, вiзник яких, певно, стомився на них чекати.

Мiра обережно визирнула з-за плеча Тараса Адамовича, зауважила самотню постать Рахлiна бiля ангара. Вiдiгнала думку про другого пiлота Куренiвського аеродрому, який, певно, ховаеться у тiнi якогось лiтака. І чого вiн нишпорив бiля «Гранда»? Хотiв почути, як вони опитуватимуть свiдка?

– Що скажете, Мiро? – запитав Тарас Адамович, коли Куренiвський аеродром лишився далеко позаду.

– Здаеться, Рахлiна вразило це вбивство бiльше, нiж смертi на фронтi. Хоча ми не знаемо, що вiн бачив на вiйнi.

– Ми не знаемо, що вiн бачив i пiд час цього польоту, – зауважив Тарас Адамович.

– Гадаете, вiн щось приховуе?

– Нi, навпаки. Вiн розповiв нам навiть бiльше, нiж слiдчим iз полiцii.

– Це ви розговорили його, – усмiхнулась дiвчина, – я здивувалася, коли ви почали розпитувати про рекорднi перельоти на початку вiйни, якi не стосуються справи.

Колишнiй слiдчий вiдповiв на усмiшку, примружив лукавi очi.

– Люди охочiше розповiдають про досягнення, анiж про дивнi i незрозумiлi подii, свiдками яких стали. А от пiсля кiлькох iсторiй з ними варто говорити про подробицi справи. Однак у його свiдченнях забагато бiлих плям, якi ми з вами спробуемо заповнити iнформацiею.

– Отже, вiн таки щось приховуе!

– Нi, думаю, вiн розповiв усе, що знав. Оскiльки Рахлiн був зосереджений на прокладаннi курсу, то не надто уважно спостерiгав за тим, що вiдбувалося у салонi лiтака. Тому його розповiдь нагадуе перелiк усiх об’ектiв, що потрапляли в поле зору пiд час польоту. Вiн звiтував про все, на що дивився…

Мiра не переривала, хоч i розумiла, куди хилить колишнiй слiдчий.

– Дивитися – не одне й те саме, що бачити, – пiдтвердив ii здогад реплiкою Тарас Адамович, – ми замало знаемо, щоб робити бодай якiсь висновки. Сподiваюсь, вже сьогоднi або завтра наш давнiй знайомий потiшить нас бiльш детальними висновками експертiв, що допоможе просунутися у справi.

– Ви запросили пана Менчиця? – уточнила Мiра.

– Ще нi, але було б добре, якби ви запитали його, чи не хотiв би вiн завiтати на яблучний пирiг? Якось, при нагодi – усмiхнувся Тарас Адамович, – можливо, ви зустрiчатиметесь iз сестрою бiля Опери – тодi можна було б завiтати у розшукову частину, привiтатися з паном…

– Ви не хочете, щоб в полiцii знали про ваше розслiдування?

Колишнiй слiдчий не вiдповiв, вона зрозумiла без слiв. Уже на кухнi затишного будинку на Олегiвськiй, приймаючи з рук господаря чашку з теплим узваром, Мiра вiдчувала, якими важкими стали повiки – пiсля кiлькох годин на свiжому морозному повiтрi тепло пiдступно огортало ii дрiмотою. Хотiлося сидiти на цiй кухнi вiчно, загорнувшись у ковдру, та слухати iсторii старого слiдчого, i не думати про холод аеродрому, на якому сiв один iз найбiльших лiтакiв iмперii на борту з мертвими авiатором та його молодою дружиною. Як сказав Рахлiн? Безперечно, красуня… Ім’я на смак як червоне вино – Агата. І навiщо вони пили те шампанське?




V. Учениця Ганса Гросса







Працiвник антропометричного кабiнету розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Якiв Менчиць вирiшив прогулятися пiшки. Вiд Володимирськоi до будинку Тараса Адамовича йти з пiв години, вистачить, щоб ще раз усе обмiркувати.

Кiлька днiв тому вiн встиг вiдчути легкий дотик ностальгiчного смутку, коли зрозумiв, що розслiдування завершилося, а з ним – вечори на верандi в оточеннi яблуневого саду, посиденьки бiля камiна, приправленi ароматом пуншу за особливим рецептом, спокiйнi пiсляполудневi години за кавою. В такi днi вiн мiг сидiти навпроти Мiри Томашевич, пальцi якоi пурхали над клавiшами староi друкарськоi машинки. Меланхолiя увiйшла i по-господарськи всiлася в крiсло навпроти його столу, яке зазвичай любив займати начальник розшуковоi частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго або Тарас Адамович Галушко в тi рiдкiснi днi, коли мав настрiй здiйснити вiзит до колишнього мiсця служби.

Менчиць уже навiть почав звикати до цiеi меланхолii, аж раптом Мiра – хто б мiг подумати! – увiрвалася у його невеличкий закуток з акуратними стосами паперу та картотечними шафами, який у цьому будинку всi звикли називати антропометричним кабiнетом. На нiй було сiре пальто, у якому ii постать видавалася ще тендiтнiшою, невеличкий капелюшок у тон. З-пiд ледь розстiбнутого хутряного комiра пломенiла сукня кольору стиглоi вишнi. Усю Менчицеву меланхолiю знесло свiжим поривом зимового вiтру, що увiрвався сюди разом iз нею. Хоча стоси паперiв не розлетiлись навсiбiч, змахнувши у повiтрi крильми, наче зграйка бiлих метеликiв. Отже, вiтер йому примарився?

Мiра розповiла про лiтак i Куренiвський аеродром. Говорила про князя i його молоду дружину. Коли закiнчила, обережно звела на нього очi в обрамленнi темних вiй. Хотiлось вiдповiсти «Я допоможу», натомiсть вiн запитав:

– Вiн погодився розслiдувати?

– Так.

– Але чому? Справа вже в розшуковiй частинi. Над нею працюють… – вiн змовк, обережно добираючи слова, – не початкiвцi.

– А Репойто-Дуб’яго?

– У вiдрядженнi. Його немае в мiстi.

– Тарас Адамович мае сумнiви щодо головного пiдозрюваного у справi. Слiдчi готовi передати справу до суду, але вiн не впевнений, що все так… – вона зробила павзу, також добираючи потрiбне слово, – однозначно. Що як розслiдування справдi йде хибним шляхом?

А вiн сам, яким шляхом йде зараз? Того разу начальник розшуковоi частини доручив справу зниклоi Вiри Томашевич йому, Якову Менчицю. Репойто-Дуб’яго знав, що колишнiй слiдчий Галушко розшукуе дiвчину, спiвпраця з ним була не лише шаленою удачею для Менчиця, а й своерiдною угодою мiж розшуковою частиною та приватною особою. А тепер? Невже Тарас Адамович вирiшив вести незалежне розслiдування? Але чи можна вважати його незалежним, якщо працiвник антропометричного кабiнету приеднаеться до слiдчого у вiдставцi? Та ще й – а це нескладно передбачити – проти волi того, хто на час вiдсутностi Репойто-Дуб’яго посiв пост начальника розшуковоi частини.

– Я допоможу, – врештi вiн вимовив те, що збирався сказати вiдразу.

– Чудово, – вiдповiла дiвчина, – Тарас Адамович плануе спекти на вечiр яблучний пирiг, каже, що ви належите до найпалкiших поцiновувачiв цього творiння.

Молодий слiдчий усмiхнувся. Невже вiн i справдi готовий тiшитися тим, що сталося на аеродромi? Зараз, крокуючи вузькою вуличкою, що звертала в бiк Олегiвськоi, Якiв Менчиць думав, звiдки вже встиг повернутися додому господар будинку посеред яблуневого саду у супроводi своеi секретарки в сукнi кольору стиглоi вишнi. Чи почали вони збирати свiдчення, зустрiчалися з очевидцями? Говорити з пiлотами – не те саме, що говорити з похмурим боязким слiдчим iз заплiснявiлого кабiнету на третьому поверсi будинку по Володимирськiй, 15. А вiн же колись мрiяв про закiнчення розслiдування, про те, як ii сестру врештi розшукають i вiн зможе запросити Мiру на вечерю до «Праги». Невже можна й справдi було бути таким дурником – чекати закiнчення розслiдування?

У Киевi перший снiг. Хрускотить пiд ногами, бадьорить морозним повiтрям. Анi найменшого подиху вiтру, повiтря застигле i в’язке, наче кисiль. Хочеться вдихати його маленькими ковтками, стояти посеред вулицi – прислухатися до поодиноких снiжинок, що iх трусить велика снiгова хмара, яка зупинилася над мiстом. Пiд цiею хмарою, що затуляе сонце, здаеться, атмосфера у Киевi стала iншою – все завмерло в очiкуваннi чогось, що розiтне застигле кисiльне повiтря, вiдкрие насичену блакить неба для лiтакiв. Складнi фiгури пiлотажу для киiвських пiлотiв – iграшки. Вони мертвопетлюють, як Нестеров. Вражають, як Уточкiн. Запрошують гарненьких панянок на вечерю до панорамноi «Праги», як Назимов. Добре, хоч останнiй – не пiлот.

Менчиць вiдганяе набридливi думки, крокуе далi. Пiд пахвою тека з документами, що можуть знадобитися старому, який узявся розслiдувати резонансну справу. Це порушення правил, можливо, i злочин – виносити матерiали розслiдування за межi розшуковоi частини, та ще й демонструвати iх будь-кому. Лишень колишнiй слiдчий Галушко – не будь-хто! Вiн пришвидшив ходу.

Олегiвська – безлюдна. Акуратнi парканчики, а за ними такi самi акуратнi вишикувались будиночки. Узимку ця вуличка мае зовсiм iнакший вигляд: не розкошуе зеленню, як у вереснi, що дивним чином еднае у собi кольори лiта i ледь вiдчутну прохолоду осенi в повiтрi. Не грае золотом на сонцi, як у жовтнi та листопадi. Здаеться, вiн не бачив цю вулицю лише у ii веснянiй iпостасi. Якою б вона була? У серпанку туманiв i передчуттi розквiту? Уся в бiлому цвiтiннi вишень? А сад Тараса Адамовича, певно, щовесни виграе рожевими вiдтiнками, струшуючи напiвпрозорi пелюстки додолу. У такому саду можна пити бiле токайське з дiвчиною, яка любить його. Вино, звичайно. Сумно усмiхнувшись власним думкам, вiн торкнув рукою хвiртку.

– Пане Менчиць?! – пролунало за спиною.

Знайомий дiвочий голос. Скiлькох дiвчат вiн мае шанс зустрiти тут, бiля будинку колишнього слiдчого? Ранiше думав – одну. Але голос не Мiрин, та й Мiра навряд чи тепер здивувалася б, побачивши його бiля хвiртки. Отже…

Вiн озирнувся, вже знаючи, кого побачить – молодшу iз сестер Томашевич. Видушив iз себе привiтання, хоч хотiлося запитати, що вона тут робить? Невже Тарас Адамович, узявшись за справу мертвого авiатора, вирiшив залучити до роботи ще одну секретарку?

– Що ви тут робите? – першою запитала вона. Запитання не надто ввiчливе, якби вiн озвучив його, певно, й ворона на деревi каркнула щось на кшталт:

– Яка безтактнiсть!

Оксамитовий – так, здаеться, говорять про особливий, м’який тембр голосу. Вiра дбайливо загорнула в оксамит iнтонацiю, додала усмiшку, лукаво примружила очi. Не дочекавшись вiдповiдi, ошелешила його ще однiею реплiкою:

– Якби я знала, що ви збираетеся провiдати старого педантичного ненависника коней на шаховiй дошцi, попросила б вас про супровiд. Урештi, оперний поруч iз вiддiлком полiцii, а мiсто зараз надто гарне, щоб гуляти вулицями на самотi.

– Я… я залюбки… складу вам компанiю наступного разу.

– Боюся, тепер це станеться не скоро, – вона ступила кiлька крокiв уперед i очiкувально зупинилася. Вiн рипнув хвiрткою, провокуючи каркання ворони, Вiра увiйшла в яблуневий сад.

– Навеснi, тут, напевно, дивовижно, – проворкотала вона, i вiн на мить запiдозрив балерину в читаннi думок. Вiдмахнувшись вiд цих нiсенiтниць, вiн увiйшов у сад слiдом за дiвчиною.

– Я тут, щоби повiдомити своiй сестрi, що разом iз театром iду до Одеси.

І чого тих балерин так вабить Одеса?

– А ще, звiсно, щоб стерти поблажливу посмiшку з обличчя…

– «Старого педантичного ненависника коней на шаховiй дошцi»? – озвався з веранди господар.

– Пiдслуховуете чужi розмови, пане слiдчий? – запитала балерина.

– Завжди. Це чи не найважливiший iнструмент у моiй роботi – умiти вчасно почути необхiдну iнформацiю, – усмiхнувся вiн i жестом запросив гостей до будинку.

У вiтальнi трiскотять дрова у камiнi, посеред столу випускае пару з вигнутого носика круглобокий чайник, розмальований маками. У будинку затишно й пахне яблуками, як восени у саду. А ще пахне травами.

– Судячи з аромату, Марта не поскупилася й обдарувала вас своiми скарбами, – скосила погляд на господаря будинку Вiра.

– Поскупилась, – усмiхнувся Тарас Адамович, – найцiннiшi не дала.

Хто така Марта, Якiв Менчиць не знав. Як почати розмову з дiвчиною, яка сидить за столом за друкарською машинкою – теж. Однак магiя цiеi домiвки врештi дае змогу йому вдихнути ароматного повiтря на повнi груди, всiстися на стiлець бiля столу та заспокоiтися.

Тарас Адамович розливае чай, ставить на стiл розетки з варенням, тарiлку з пухкими скибками хлiбу. Чiльне мiсце посеред столу тепер належить пирогу, що потiснив чайник у маках.

– З яблуками? – поцiкавилася Вiра.

– Не лише, – лукаво усмiхнувся господар, – власне, я хотiв додати ще ягiдного варення, однак потiм передумав. Окрiм яблук, тут…

– Айви? – лишивши едину нотку питальноi iнтонацii, проказала Вiра.

– Айви, – пiдтвердив господар будинку, – зранку ми з вашою сестрою були заклопотанi, тому не встиг вигадати щось цiкавiше для начинки пирога.

– Вiн i так бездоганний, – прокоментував Менчиць, вiдкушуючи шматок. – То ви були на аеродромi?

Вiра питально поглянула на сестру.

– Я не розповiдала, бо… – почала Мiра.

– Вважаете це таемницею слiдства? – запитав Тарас Адамович, – Мiро, все гаразд. Упевнений, ваша сестра не розголошуватиме подробицi розслiдування, якщо, звiсно, не знудиться, вислуховуючи нашi припущення.

– Знуджуся, – пообiцяла Вiра, – ви ж розслiдуете вбивство у лiтаку? Його все одно обговорюе пiв мiста. Якщо якась вiнценосна особа не здiйснить вiзит до Киева чи ще когось не вб’ють, усi плiткуватимуть про вашу справу щонайменше два тижнi. А ви ходили на аеродром, щоб знайти свiдкiв?

– Так.

– Отримали потрiбну iнформацiю?

– Ще не впевненi.

– Тобто?

– Робота зi свiдками… завжди непроста.

Про свiдкiв Тарас Галушко говорив колись з Естер, спогади про яку останнiм часом спливали у пам’ятi дедалi частiше, обпiкаючи холодом. Вона любила сперечатися, посилаючись на авторитетiв, хоч це нiколи не було для нього остаточним доказом – авторитети нерiдко помиляються частiше за iнших. Вiн розповiдав iй, як зi свiдками працював Георгiй Рудий – дивився в очi, вивчав, кидав слова, якi провокували вибух. Рудий занурювався у темне життя мiста, знаходив очевидцiв, яким не була рада жодна зала суду. Їх могли не брати до уваги адвокати чи прокурори, свiдкам Рудого не вiрили присяжнi. Але з iхньою допомогою начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii виявляв докази, якi не могли iгнорувати в судi.

Блiдий овал обличчя, темне волосся, завжди зiбране, нiби замкнене у в’язницi зi шпильок. Зрiдка вона прикрашала зачiску мерехтливою шпилькою iз метеликом. Вiн пам’ятав ii темнi сукнi з комiрцями-стiйками, тендiтнi бiлi руки – певно, iм не вистачало сонця, бо нерiдко вiн помiчав, що вони бiлiшi за папiр. Прозорiшi за папiр.

– Чому тебе це дратуе? – запитувала Естер.

– Дратуе? Зовсiм нi. Але ти говориш, що свiдки не мають жодного значення в роботi слiдчого.

– Не зовсiм так.

Це була ii улюблена реплiка. Вона говорила «не зовсiм так», навiть коли сперечалася про якiсть кави чи фасон сукнi. Вплiтала ii у мереживо довгих розмов, коли хотiла у чомусь його переконати. Говорила похапцем або розтягувала слова, усмiхалася, зустрiчаючись iз ним очима над келихом чи пропалюючи сердитим поглядом. Кидала необережно, нiби ненароком, однак вiн знав – якщо Естер Бенкендорф проказала цю фразу, отже, стоятиме на своему до кiнця.

– Професор Ганс Гросс… – повiльно вимовляла вона iм’я, яке вiн чув вiд неi у кiлька разiв частiше, нiж мiг, щоб залишатися нейтральним слухачем. Вона, мабуть, вiдчувала, як пiсля цього iменi повiтря ставало ваговитим i задушливим, електризувалося роздратуванням. Подумки вiн закочував очi, намагаючись залишатися спокiйним, хоча розумiв: дарма – Естер читала думки.

– Професор Ганс Гросс, – повторювала вона, нiби насолоджуючись посмаком iменi, яке вимовляла, – багато часу присвятив вивченню теорii свiдка.

– Ти дарма дратуешся, – говорив йому Георгiй Рудий, – валiзку слiдчого придумав якраз австрiець, про якого торочить Естер. Якщо теорiя свiдка i справдi iснуе, то започаткував ii, певно, теж бiсiв професор Ганс Гросс.

Естер говорила, чому не варто довiряти свiдкам. Усiм, а не лише повiям чи волоцюгам, яких натхненно знаходив Рудий десь на мальовничих киiвських околицях, шокуючи мiських чиновникiв. Ганс Гросс колись був судовим слiдчим, потiм – помiчником прокурора, врештi – професором Грацького унiверситету, з-пiд пера якого вийшов «Порадник для судових слiдчих, полiцейських чиновникiв, жандармiв». Естер могла цитувати «Порадник» цiлими абзацами. Ганс Гросс був ii духовним учителем, орiентиром, який вказував шлях. Вона працювала у розшуковiй частинi Киiвськоi мiськоi полiцii вже два роки – з вересня 1899-го. З грудня того ж року Ганс Гросс почав викладати кримiналiстику студентам Чернiвецького унiверситету. Тодi ж кiлькiсть згадок про професора у реплiках Естер перейшла всi дозволенi межi. Вона марила поiздкою до Чернiвцiв. Можливо, якби ця дивна жiнка зi шпилькою-метеликом менше говорила про австрiйського кримiналiста, Тарасу Адамовичу було б легше прийняти його погляди. Хтозна. Ганс Гросс заглиблювався у дослiдження сприйняття людиною зовнiшнього свiту. Можливо, вiн мав рацiю. Найiмовiрнiше, таки мав.

– Ми просимо свiдкiв перелiчити факти. Але як вiдрiзнити факт вiд висновку? – запитувала вона i вiдразу вiдповiдала: – Якщо людина говорить «я бачила склянку з водою на столi» – це факт чи умовивiд? Якщо склянку на столi показав вашому свiдку iлюзiонiст, – ви впевненi у його свiдченнях? А сама людина впевнена, що то була справдi склянка, а не iлюзiя, створена свiтлом чи системою дзеркал? Якщо темноi ночi свiдок бачить обриси людини у сукнi, вiн свiдчитиме – «я бачив жiнку». Але чи справдi то була жiнка? Вiн зробив висновок з огляду на кiлька деталей i, можливо, надав неправдиву iнформацiю слiдчому.

– Сумнiватися у свiдченнях – наш обов’язок, – вiдповiв iй Тарас Адамович. Але ж вона це знае. І знае, що вiн так вiдповiсть.

– Але свiдчення очевидцiв вагомi для розслiдування, без них неможливо рухатися далi. – додав слiдчий Галушко.

– Ти говориш «очевидцi», маючи на увазi осiб, якi могли бачити щось важливе? Але свiдки мають й iншi органи чуттiв. Найцiкавiше те, що всi нашi чуття легко обманути.

– Наприклад? – запитав вiн, наперед знаючи, якi приклади вона наведе.

– Пiд час дощу споруди можуть видаватися ближчими, люди в темному одязi – бiльш худорлявими порiвняно з тими, хто обирае свiтлi кольори, вогонь вночi також видаеться ближчим, нiж е насправдi.

– Це закони оптики, а не обман. Слiдчий повинен це розумiти.

– Слух теж можна обдурити. Дотик, запах, смак.

Вiн знав це. Хтозна, як люди запам’ятовують почуте. Навряд чи виокремлюють кожен звук, радше – вловлюють змiст, але тлумачать по-рiзному. Вiн допитував свiдкiв на трамвайнiй зупинцi, якi бачили, як в однiеi з пасажирок ридикюльник вихопив сумку, зiстрибнув iз вагона пiд час руху i кинувся навтьоки. За мить до цього увагу пасажирiв вiдволiк волоцюга, який бiг за трамваем i щось волав. Кожен свiдок надав слiдчому Галушку власну версiю того, що вигукував волоцюга.

Вiн брав свiдчення у постраждалих пiд час вуличних бiйок i знав не гiрше за Ганса Гросса – удар ножем чи влучання кулi спочатку вiдчуваються як поштовх. А той, хто пiд час бiйки отримав кiлька легких поранень i одне тяжке, найiмовiрнiше, не зможе сказати, коли саме отримав останне. Легкi поранення сприймаються жертвами як серйознi, а смертельнi часто взагалi не вiдчуваються.

Чи можна тодi довiряти свiдченням пiлота, який увесь час слiдкував за роботою мотора чи стежив за курсом? Та й хiба його свiдчення бодай якось можуть допомогти iм зрозумiти, що саме сталося? Тарас Адамович подивився на дiвчину, яка поставила запитання i, здаеться, вже доволi довго очiкувала на вiдповiдь.

– Вiро, свiдки – не едине джерело iнформацii. І не найнадiйнiше.

– Що ж ви вважаете бiльш надiйним? – поцiкавилася балерина.

– Та хоч би й висновок медичних експертiв, якi оглядали тiла жертв, – i вiн поглянув у бiк Менчиця.

– Тарасе Адамовичу, – молодий слiдчий, який простягнув теку господаревi будинку, виглядав невпевнено. – Я хотiв сказати вам вiдразу…

– Щось не так, пане Менчиць?

– До матерiалiв справи не долучили висновок медичних експертiв.

– Тiла не оглядали?

– Оглядали, – вiн завагався, – але…

Мiра уважно подивилась на нього, Вiра схилила гарненьку голiвку на руку, якою сперлася на спинку стiльця.

– …до справи не долучили. Слiдчий, який веде справу, вирiшив, що висновку, який пiдтвердив наявнiсть отрути у келихах, цiлком достатньо для обвинувачення.

Тарас Адамович вiдставив чашку.

– Цiкаво… – протягнув вiн.

Гарний приклад для суперечки з нею. Що робити, коли iнших доказiв, окрiм свiдчень очевидцiв, немае? Що б запропонувала вона, учениця Ганса Гросса?

– То що ми робитимемо? – запитала Мiра.

– Спробуемо знайти бiльше свiдкiв, – усмiхнувся Тарас Адамович.

– Але де?

– На похоронi, звiсно.




VI. Свiдок доброi слави







Вiн пам’ятав похорон штабскапiтана Нестерова. Газети публiкували подробицi його смертi та оголошення про панахиду. Тодi було лiто – та його частина, яку Тарас Адамович любив найбiльше – фiнальний акорд, який потiм поволi зливаеться з осiнньою мелодiею. Колишнiй слiдчий ховався вiд серпневоi спеки у затiнку на верандi, готував варення. Здаеться, грушеве, адже помiж його яблунь, ближче до паркану, сховалися двi тендiтнi грушки, що кiлька рокiв тому почали давати плоди. Мало хто мiг розповiсти, як саме загинув пiлот, однак усi знали напевно – героiчно.

Похнюплену зграйку хлопчакiв, якi зiбралися на подвiр’i, не тiшили навiть ласощi господаря – надто великим було iхне горе. Тарас Адамович обвiв зацiкавленим поглядом гостей, почастував шматками пирога, запропонував чай. Присутнi iнодi кидали короткi реплiки й знову стискали вуста. Вiн спiвчутливо позирав на них, хоч i не мiг до кiнця збагнути, що саме вони вiдчувають. Тарас Адамович Галушко не мав кумирiв, якi раптово загинули. Власне, живих теж не мав.

Урештi пирiг та чай усе ж таки привели iх до тями – хлопчаки почали оповiдати йому подробицi похорону, бо ж вiн сам зiзнався, що був присутнiм лише на панахидi. Не те щоб йому справдi було цiкаво, але вiн не наважувався переривати сумних промовцiв.

– Близько десятоi години надворi вже була справжня юрма.

– Ранiше! – зауважив Федiр, який був не iз сусiдських дiтлахiв i хтозна, як прибився до iхнього гурту, – я йшов iз Панькiвськоi десь о восьмiй, уже було не проштовхнутися.

– Купа людей зiбралася бiля собору…

Панахиду по Петру Нестерову вiдправили у Микiльському вiйськовому соборi, на якiй був присутнiй увесь генералiтет. Вiддати шану загиблому прибула навiть Велика княгиня Милиця Миколаiвна, уроджена чорногорська княжна, поцiновувачка усього мiстичного i перша покровителька старця Распутiна, iз сином князем, Романом Петровичем. Коли панахида завершилася, труну з пiлотом, усю у квiтах, винiс iз собору саме князь Роман Петрович разом з офiцерами повiтроплавальноi роти.

– І потiм усi рушили до Аскольдовоi могили, – втрутився високий чорнявий хлопчина.

– Наче то тебе питали, – огризнувся юний промовець, якого перебили.

Той насупився, витер уста, вимастивши щоку у чорничне варення, однак змовчав.

– Бiля могили стрiляли з гармат, – поважно промовив хлопчина у формi гiмназиста. І чого вiн тут?

– А потiм… – якийсь хлопчина хотiв пiдхопити оповiдь.

– Виступали всiлякi поважнi пани, щось говорили, доволi довго. Я схотiв iсти, то вiдкусив яблука, але мама сказали, що не можна гучно чавкати.

На Софiйськiй площi – урочистий молебень на честь перемоги над австро-угорськими вiйськами. Вигуки «ура!» над юрбою, а потiм – «вiчна пам’ять», яку виводять десятки голосiв. Гра контрастiв.

Похорон князя Олександра Курдашова був зовсiм скромним порiвняно з процесiею, що йшла за труною ранiше загиблого його колеги. Тарас Адамович крокував слiдом за невеликою групкою з рiдних та знайомих. Як там говорила Естер – у темному вбраннi люди видаються стрункiшими? За кiлька крокiв вiд нього йшли Якiв Менчиць та Мiра. Дiвчина у капелюшку з вуаллю, молодий слiдчий – у темному костюмi та пальтi, що враз додали йому дивного шарму впевненостi. Навiть Мiра, коли зустрiла його на порозi будинку Тараса Адамовича, здивовано усмiхнулася.

– Мiро, – сказав колишнiй слiдчий напередоднi, ретельно добираючи слова. Вона звела очi над чашкою i питально подивилася на нього.

– Я хотiв би попросити вас про послугу.

– Яку?

– Пам’ятаете, я колись говорив вам, що приватних детективiв у нас…

– Не надто схвалюють?

– Щось на кшталт. Вашу сестру я шукав iз мовчазноi згоди начальника розшуковоi частини, свого давнього друга Репойто-Дуб’яго.

Вона вiдставила чашку, склала руки на краечку столу. Колишнiй слiдчий мовив далi:

– Тепер ситуацiя iнша. Слiдчi хочуть закрити справу, в них е пiдозрюваний i вони мають доволi серйознi докази. Ми, так би мовити…

– Вставляемо iм палки в колеса?

– Вступимо у конфронтацiю, якщо надалi проводитимемо розслiдування i нашi висновки не збiгатимуться – а я в цьому майже впевнений – з iхнiми.

– Що ж нам робити?

– Те, що мусимо. Але спробуемо уникати гострих кутiв.

Вiн пояснив iй суть свого плану. Вона уважно його вислухала та змовницьки кивнула.

На Лук’янiвському кладовищi незатишно. Снiг тримаеться на дорiжках i могилах, скутий крижаним подихом зими, що доволi рiзко посунула осiнь на другий план. Тарас Адамович розглядае присутнiх, супиться. Врештi, вiн любить плавнi, майже непомiтнi переходи, коли лiто обережно пiрнае в осiнь, поволi розфарбовуючись у ii барви, а зима ввiчливо запрошуе весну, день у день розчищае дорiжки вiд снiгу, дозволяе проглянути з-пiд заметiв першим квiтам. Взаемини осенi та зими складнiшi. Вона завжди не готова до приходу зими, яка вриваеться в мiсто раннiми сутiнками, холодним подихом вiтру, зриваючи з дерев останнi жовто-багрянi гiрлянди та змушуе городян кутатися у шалики i хутро. А проте киiвська осiнь романтична. Прикрашае вулицi, наповнюе мiсто пахощами. Осiнь зазвичай полишае мiсто зi сльозами – заливае Хрещатик, а потiм змiшуе мокрий снiг iз багнюкою. Цей снiг, певно, теж пролежить ще день-два та розтане пiд останньою осiнньою iстерикою i, врештi, затримаеться надовго, коли зима повнiстю вступить у своi права.

Бiля могил вони стоять пiвколом. Мiра – поруч з Яковом Менчицем. Його привiв сюди службовий обов’язок, ii, за iхньою легендою – бажання вiддати належне пам’ятi першого Киiвського авiаконструктора, адже iхнiй батько теж був пiлотом.

– Вiн був звичайним солдатом, – заперечила Мiра у будинку Тараса Адамовича.

– А от цього вищим чинам Киiвськоi мiськоi полiцii знати необов’язково. А пан Менчиць люб’язно погодиться вас супроводжувати, адже…

– Вiн брав участь у розслiдуваннi справи моеi сестри?

– Щось на кшталт. Тому зараз вiдчувае… певну вiдповiдальнiсть за вашу долю.

– Ми гратимемо закоханих? – прямо запитала дiвчина.

– Не обов’язково звiтувати про це слiдчим, якi будуть на похоронi. Але хай краще вони звикнуть до вашоi присутностi у життi пана Менчиця. Щось менi пiдказуе, що таким чином ми зможемо тримати з ним зв’язок, коли врештi остаточно роздратуемо полiцiю.

Тарас Адамович сховався за спинами присутнiх, хоч i розумiв – його давно помiтили. Священник змахнув кадилом, протяжно проказуючи слова молитви. Цiкаво, хто з родичiв прибув до Киева на похорон князя? Чи е тут знайомi Агати? За крок вiд нього – дiвчина. Одяг простий, навiть убогий. Чорна хустка робить риси обличчя виразнiшими, на ii щоках сльози. Зовсiм юна, молодша за Мiру. Хто вона? Кого саме оплакуе? Князя? Навряд чи родичка. Вiн обережно пiдступив ближче, сказав ледь чутно:

– Тяжка втрата…

Банальнiсть, але як iще починати розмову в таких декорацiях? Дiвчина зiщулилася, готова спурхнути з мiсця, мов сполоханий горобчик, але не зрушила. Вiн мовчав, намагаючись не налякати ii ще бiльше.

– Ви знали…

– Я була служницею у будинку Курдашових. Покоiвкою нареченоi князя, – швидко вимовила вона, нiби хотiла вiдкараскатися вiд його уваги.

– А тепер?

– Немае нареченоi – немае роботи, – вiдповiла вона. – Ви з полiцii?

– Щось на кшталт. Коли ви востанне бачили панi Агату?

– Ввечерi, напередоднi вiдльоту. Вдень вони обвiнчалися, вранцi мали летiти до Киева. Я говорила молодiй панi лишитися, казала, що менi наснився поганий сон.

– А вона?

– Смiялася, але я помiтила, що ii це збентежило.

– Чому?

– Бо ввечерi вона про щось говорила з князем, а вiн гучно вiдповiдав «Нi!». Вони навiть сперечалися – так менi здалося.

– Як думаете, про що?

– Думаю… – вона злякано подивилася на Тараса Адамовича, – думаю, панi Агата намагалася переконати його не летiти.

– Повiрила в те, що ваш сон – пророчий?

– Не знаю… Якби ж я знала, що так усе станеться… – i сльози знов потекли по ii щоках. Вiн не радив би плакати на морозi, але вирiшив змовчати.

Колишнiй слiдчий спiвчутливо поглянув на дiвчину, вiдiйшов убiк, роздивляючись незнайомцiв. Рахлiн говорив, що на похоронi буде Сiкорський. З одного боку – його не було в лiтаку, з iншого – вiн знав особисто Курдашова. Професор Ганс Гросс колись писав про те, що свiдки з давнiх-давен подiляються на «видокiв» i «послухiв». Видоки – очевидцi. Послухiв ще називають свiдками доброi слави, вони можуть розповiсти про життя жертви чи пiдозрюваного, його розмови i стосунки з друзями i рiдними, описати характер чи особливi звички. Слiдчому варто говорити i з першими, i з другими. Сiкорський мiг стати свiдком доброi слави, адже Курдашов колись був його професором, а потiм – колегою. Найiмовiрнiше, вiн знае i пiдозрюваного – Осипова.

Родина Сiкорських була вiдомою в Киевi. Тепер уже i завдяки сину-авiаконструктору. Однак, коли Ігор Сiкорський ще навчався у Першiй киiвськiй гiмназii – найпрестижнiшiй у мiстi – гiмназiйнi вчителi уважно вдивлялися в його обличчя, зачувши прiзвище. Іван Олексiйович Сiкорський був вiдомим лiкарем-психiатром, професором Унiверситету Святого Володимира. За рiк до трагiчноi загибелi Петра Нестерова, 1913 року Ігор Олексiйович був одним з експертiв зi сторони обвинувачення у справi Менделя Бейлiса.

Як називати свiдка обвинувачення, який не був очевидцем подii? Свiдок лихоi слави? Якби Естер чула промову професора Сiкорського у залi суду, вона могла б довго i натхненно критикувати ii. Натомiсть iз критикою виступили колеги професора. Журнал «Сучасна психiатрiя» майже вiдразу оголосив промову псевдонауковою. Товариство психiатрiв у повному складi пiдписалося пiд схожою за змiстом резолюцiею. Навеснi 1913 року XII Всеросiйський пироговський з’iзд лiкарiв ухвалив резолюцiю проти експертизи Сiкорського.

Микола Красовський, якого вiдсторонили вiд справи, холодно сказав йому:

– Чортiвня. Я не знаю, може, всi професори психiатрii рано чи пiзно стають схожими на своiх пацiентiв, чи то тимчасове затьмарення, або…

– Свiдчення пiд тиском?

– Байдуже. Вони намагаються повiсити убивство на невинувату людину.

У теплому затишку кiмнати з камiном у будинку Тараса Адамовича Мiра поставила запитання, яке змусило його пригадати дiалог iз Красовським.

– Чому ви впевненi у тому, що слiдчi помиляються?

– Не впевнений. Просто маю деякi сумнiви.

– То, може, варто…

– Залишити все як е i сподiватися, що полiцiя докопаеться до правди? Мiро, я залюбки так i зробив би, якби вiрив, що полiцiя поставила собi саме цю мету – докопатися до правди. Зараз ми бачимо iншу картину. Слова Менчиця про те, що висновки експертiв не долучили до справи, лише пiдтверджують спробу полiцii…

– Я розумiю.

– У цьому складнiсть справ про вбивства. Справи про зникнення можуть розслiдувати роками. Навiть якщо когось обвинуватили, справу не закривають, аж поки зниклого не знайдуть. У справi про вбивства шукати потрiбно лише вбивцю. І добре, якщо його справдi шукають, а не обирають з найбiльш зручних варiантiв.

Мiра не вiдповiла, поставила на стiл бiля Естер горщик iз геранню, яку принесла iз собою, аргументуючи тим, що квiти додають затишку. Тарас Адамович, окинувши оком кiмнату, залишився вдоволений побаченим – герань освiжала спартанський iнтер’ер.

Зараз вiн думав не про iнтер’ери – колишнiй слiдчий стояв бiля свiжих могил, бачив краечки темних трун у квiтах, Мiру у вуалi поруч з Яковом Менчицем. За кiлька метрiв вiд них – обличчя авiаконструктора, який колись був студентом вбитого Курдашова. Рiвний нiс, насупленi густi брови, маленький прямокутник вусiв. Зовсiм молодий, певно, ровесник Якова Менчиця. Запитати б у нього…

– Пане Галушко, – хтось тихенько мовив iз ледь вiдчутним дотиком руки до його плеча. Вiн чув цей хриплуватий тембр ранiше. Що ж, цього слiд було очiкувати. Не озираючись, вiн так само тихо вiдповiв:

– Вiтаю вас, пане Фогль.

Дiйсний статський радник, заступник начальника розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Іван Арчибальдович Фогль, чоловiк-монокль – бо ж iз ним вiн нiколи не розлучався. Саме його iм’я Тарас Адамович побачив на тецi, що ii принiс Якiв Менчиць.

– Вiн особисто веде розслiдування? – запитав, розумiючи, Менчиць знае – питання риторичне.

– Пане Галушко, не думав, що матиму таку радiсть побачити вас тут, – хриплуватий голос був спокiйним, – а оскiльки це мiсце навряд чи призначене для таких почуттiв, хотiв би попросити вас… Не знаю навiть, як краще сказати.

Тарас Адамович скосив погляд у його бiк. Фогль зморщив носа i мовив:

– У цьому мiстi, подейкують, зникають балерини. Було б краще, якби колишнi слiдчi теж умiли б зникати.

– Я прийшов…








– Я знаю, чого ви прийшли, – вiн зробив павзу i за мить мовив: – але я не можу вам дозволити чiплятися до людей, якi пережили втрату, з безглуздими розпитуваннями.

– Не хвилюйтеся, пане Фогль. Я вже йду.

Його спiврозмовник недобре зблиснув моноклем, кивнув. Тарас Адамович востанне оглянув присутнiх, побачив, як труни повiльно почали опускати до ями. Струнка постать Мiри, Менчиць – поряд iз нею. За кiлька крокiв – ще одне знайоме обличчя, вiн уже бачив його ранiше, на Куренiвському аеродромi. Штабскапiтан Горенко прийшов висловити спiвчуття рiдним загиблого Олександра Курдашова? Сiкорський – за два кроки вiд нього, певно, вони знайомi. Цiкаво було б з ним поговорити, але нехай. Естер не вiрила свiдкам.

І вiн рушив геть вiд юрми до брами Лук’янiвського кладовища.




VII. Гатчинський iнструктор







Якось у Варшавi Вiра розповiдала iй цю легенду. Теж про мертвого нареченого, однак у цiй iсторii наречена лишилася живою. Вона настiльки тужила за коханим, що, врештi, вночi вiн прийшов до ii домiвки – кажуть мертвi неспокiйнi, якщо за ними довго плакати. Вiра говорила пошепки, у мерехтливому свiтлi свiчки. Мiра тремтiла вiд страху, але слухала.

Бiдолашна наречена зрадiла, що коханий – живий. Кинулася обiймати його, вiн пробув iз нею до ранку, однак полишив саму на свiтанку, обiцяючи повернутися. Вiдтодi почав приходити до неi щовечора, а вранцi зникати. Дiвчина вже перестала плакати, лише марнiла на очах.

Вiра вмiла приправляти iсторii моторошними подробицями. Шепотiла iй, що шкiра сердешноi стала зовсiм полотняною, а пiд ii запалими очима залягли тiнi, рiднi почали не впiзнавати ii, а друзi – й узагалi сторонилися. Якось бiля криницi iй зустрiлася баба-ворожка, глипнула на дiвчину недобрим оком i витягла з-пiд поли яблуко. Червоне, як кров. Сказала:

– До тебе ходить вночi не той, на кого ти чекаеш.

– Що ви говорите? – ледь спромоглася видушити iз себе нещасна.

– Як прийде сьогоднi – дай йому яблуко. Сама побачиш.

Мiра не дихае – слухае сестру. І де Вiра почула цю iсторiю? Не сама ж вигадала? Оповiдачка мовила далi:

– Уночi, коли наречений знову прийшов до ii домiвки, дiвчина вiдчинила дверi та обiйняла його. Аж раптом вона згадала слова ворожки, дiстала з кишенi яблуко i простягнула його коханому. Однак у неi вже майже не було сил, тому не втримала вона яблуко у руцi, впустила додолу.

Серце Мiри калатае не у грудях – у вухах, здаеться, Вiра теж чуе цi глухi удари, тому робить промовисту павзу i далi вимовляе майже потойбiчним голосом:

– Впiймала вона яблуко аж бiля нiг i побачила, що у нареченого не ноги – копита.

Зараз, у денному свiтлi, iсторiя видаеться дурним жартом. Мiра сама не розумiе, навiщо згадала ii тепер, бiля трун князя Курдашова та його молодоi дружини. Агата померла, отож нема кому плакати i непокоiти мертвого авiатора. Оглянула юрбу – чи хтось плаче тут за ними?

Блiдi посiрiлi обличчя, протяжна молитва, що лине над домовинами, квiти. Вдень кладовище не лякае – хiба легкий серпанок смутку ганяють вiтри од краю до краю, оминаючи хрести та надгробки. Цiкаво, який пам’ятник встановлять тут, бiля могил загиблих Курдашових? Щось щемливо-сумне – бiлих лебедiв, що сплелися шиями, силуети закоханих, якi простягають руки одне до одного, ледь торкаючись кiнчиками пальцiв? Дiвчина поворушила пальцями у муфтi – перший холодний подих зими цього року, а вже вiдчуваеться знайоме поколювання – у Мiри завжди мерзли руки взимку. Вона дивувалася, коли Вiра витягала тендiтнi пальцi з муфти, лiпила снiжки у долонях та кидала iй. Певно, це щось на кшталт професiйноi деформацii – балерини звикають не вiдчувати холод чи бiль.

Пошукала очима колишнього слiдчого – вiн попередив, що триматиметься осторонь. Хто всi цi люди? Родичi та друзi? Їх небагато, певно, всi знають одне одного. Як ведуть допити свiдкiв на похоронi? Тарас Адамович говоритиме з усiма вiдразу чи вiдкликатиме когось убiк? Як увiрватися у життя цих людей з розпитуваннями посеред кладовища? З чого починати?

Праворуч вiд священника стоiть невисокий худорлявий чоловiк – князь Курдашов, який втратив сина. Менчиць сказав iй, що панi Курдашова не покинула Петроград, злягла з хворобою.

– Ігор Ciкорський – конструктор «Гранда», – прошепотiв вiн iй, нахилившись, щоб не привертати уваги, – онде, бiля дами у крислатому капелюсi. Тарас Адамович хотiв iз ним поговорити, та хтозна, чи вийде? Бачу тут пана Фогля…

– Це той слiдчий, який веде справу? – запитала Мiра, крадькома вдивляючись в обличчя Сiкорського. Здаеться, Менчиць iй вiдповiв, але вона вже не чула його слiв, бо за кiлька крокiв вiд дами у капелюсi та молодого авiаконструктора побачила знайоме обличчя.

– Ви щось сказали про пана Фогля? – перепросила вона, ледь повернувши голову до Менчиця.

– Так, вiн заступник Репойто-Дуб’яго. Навряд чи вiн спокiйно дивитиметься на те, як Тарас Адамович розгортатиме розслiдування.

Двi труни почали опускати на дно ями. Дама у крислатому капелюсi просунула пiд вуаль руку з хустинкою. Вiра краем ока побачила, як до ями неквапом пiдiйшов той, кого вона щойно впiзнала – пiлот iз Куренiвського аеродрому, штабскапiтан Горенко. Здаеться, вiн також кинув жменю землi на труну. Так само, як це щойно зробив невисокий чоловiк, який стояв праворуч вiд священника. Мiра пошукала очима Тараса Адамовича, здивовано озирнулася на Менчиця.

– Вiн пiшов, – тихо сказав молодий слiдчий, – його швидко помiтили.

– Хто?

– Пан Фогль, про якого я говорив.

– Але ж…

– Гадаю, полiцiю не надто надихнула поява колишнього слiдчого Галушка на похоронi Курдашових.

– Що ж нам тепер робити?

– Спробуемо поговорити з тими, хто знав князя та його молоду дружину. Пропоную почати з пана Сiкорського – тим паче, що вiн навряд чи затримаеться у мiстi.

– А якщо пан Фогль помiтить, що ви опитуете свiдкiв? – поцiкавилася Мiра.

– Не помiтить, якщо опитуватимете ви, – усмiхнувся молодий слiдчий.

Мiра здивовано поглянула на нього. Наскiльки це взагалi складно – ставити запитання незнайомим людям? Ще й так, аби не викликати пiдозри i не лишитися проiгнорованою? Тарас Адамович пiд час допитiв завжди балансував мiж напiвправдою i вiдвертим обманом. Був щирим i зацiкавленим, спокiйним i по-дiловому зiбраним. Але ж вона – не слiдчий! Навiть не колишнiй! Спiврозмовники Тараса Адамовича часто навiть не запитували, чи вiн iз полiцii, зробивши упереджений висновок на користь цiеi версii, або задовольнялися вiдповiддю «Майже» на свое запитання. А iй доведеться придумати щось переконливiше на зустрiчне запитання: «Хто ви i чому розпитуете?»

Як починае розмову зi свiдками Тарас Адамович? Говорить якусь просту i не надто несподiвану фразу. Щоправда, вона не бачила, як вiн опитував свiдкiв на похоронi. На кладовищi всi звичнi фрази лунатимуть неприродно.

– А куди ви подiли старого?

Запитання примусило здригнутися i рвучко обернутися до того, хто так раптово вдерся у ii роздуми.

– Дивний початок для розмови, – холодно сказала дiвчина, упiзнавши голос ще до того, як зустрiлася поглядом iз чоловiком, який спинився за два кроки вiд них. Горенко говорив тихо, однак Мiрi здавалось, що його слова – голоснiшi за протяжний речитатив священника – розтинають морозне повiтря, привертаючи зайву увагу. І чого вiн пiдiйшов?

– Тут будь-який початок буде дивним. Не про погоду ж я мав би вас запитувати? Тим паче, вона така мерзенна, що навряд чи ii можна довго обговорювати.

Вiн був у формi. То теж мае вiдбути до Вiнницi дванадцятого грудня? Ескадра ж там. Сьогоднi сьоме, отже, терпiти цього типа у мiстi iй лишилося п’ять днiв. Обнадiйливо.

Без ентузiазму вона представила штабскапiтана Менчицю, завваживши, що павза затягнулася. На аеродромi Горенко був не надто схильним до розмов, на кладовищi першим вступив у дiалог. З якого б то доброго дива?

– Полiцiю не надто порадувала його присутнiсть тут, вiн пiшов, – вирiшила нiчого не вигадувати Мiра, вiдповiдаючи на його запитання.

– Старий – не з полiцii? – запитав вiн, знову змушуючи ii зморщити чоло. Мiрi не подобався тон. Чи просто цей чоловiк, але ж – свiдкiв не вибирають.

– Нi, – вiдповiла вона, – колишнiй слiдчий.

– Тодi перекажiть йому, – вiн скосив погляд у бiк Менчиця, – Осипов не винен.

– Не надто цiнна iнформацiя, – вiдрiзала Мiра. – Тарас Адамович якраз розглядае цю версiю.

– Це не версiя.

У розмову втрутився Менчиць. Невже вiдчув ii роздратування? Вимовив спокiйним, – вона могла заприсягтися, – майже щиросердним тоном:

– Тарас Адамович не вiрить у його винуватiсть. Тому й узявся за це розслiдування. А ви знайомi з пiдозрюваним?

– Служили в однiй ескадрi. Я був його iнструктором у Гатчинi. – Горенко рiзко повернувся до Мiри, додав: – Вiн не повинен був летiти. Вiн узагалi не мiг бiльше лiтати. Дiзнайтесь, чому вiн був на тому лiтаку. – Вiн зробив крок, збираючись йти.

Мiра краем ока побачила, що юрма порiдшала, люди повiльно стiкалися до брами кладовища. Треба встигнути поговорити бодай з кимось, уникаючи полiцii. Добре, що тут Менчиць – допоможе попередити помилки.

– Що означае – не мiг бiльше лiтати? – запитав Менчиць, – отримав поранення?

– Щось на кшталт, – кивнув Горенко.

Вiн мiг би розповiсти iм, що отримати поранення пiд час бойового вильоту – нескладно. І що на початку вiйни озброення пiлота включало максимум револьвер, навiть першi повiтрянi битви нерiдко закiнчувалися фатально. Однак розповiв iнше.

Коли французький лейтенант Роллан Гаррос встановив на своему лiтаку курсовий кулемет, колiматорний прицiл якого мiстився на рiвнi обличчя пiлота, вiдбувся перелом в ефективностi повiтряного бою. Вiн встиг збити три нiмецьких лiтаки i викликати хвилю занепокоення у суперника, однак за три днi пiсля останнього переможного вильоту програв повiтряний бiй. Гаррос впав неподалiк ворожоi частини i спробував спалити аероплан та втекти, однак не судилося: секрет француза потрапив до рук нiмцiв, якi вирiшили питання зi стрiльбою крiзь гвинт. Уже влiтку 1915 року нiмцi синхронiзували кулемет iз гвинтом – момент вильоту кулi узгоджувався з положенням гвинта. Вiдтодi почалася iсторiя асiв.

– Асiв? – перепитала Мiра.

– Так почали називати тих пiлотiв, якi збили щонайменше п’ять лiтакiв суперника. На рахунку Осипова було сiм збитих нiмецьких лiтакiв, коли вiн перейшов до Ескадри.

– Звiдки перейшов? – запитав Менчиць.

– З легкоi авiацii.

– Не знав, що е подiл, – пробурмотiв Менчиць.

– Пiлоти можуть обирати на чому лiтати – одномоторних бiпланах чи монопланах, або на громiздких «Муромцях».

– І на чому лiтав Осипов?

Вiн розповiв iм. Мiра, зашарiвши вiд невдоволених поглядiв тих, хто ще лишився бiля могил, запропонувала вiдiйти подалi вiд насторожених вух. Вони втрьох повiльно подалися до брами кладовища, протоптуючи вузьку стежку. Сiре, вияложене в хмарах небо, струшувало снiжинки додолу. Мiра радiла снiгу – то була давня, ще дитяча звичка радiти йому на початку зими i ненавидiти наприкiнцi. Снiг надавав моменту урочистостi, хоч штабскапiтан говорив просто i по сутi. Його короткi реплiки зрiдка переривав запитаннями Менчиць. Дiвчина не втручалася – слухала i намагалася закарбувати у пам’ятi. Хтозна, якi iз цих свiдчень знадобляться Тарасу Адамовичу? Невiдомо, що пiдкаже iм напрямок руху в розслiдуваннi. Та й куди взагалi вони зараз рухаються? Адже слiдчий хотiв поговорити iз Сiкорським або з кимось iз родичiв загиблого князя, а вони ведуть бесiду з пiлотом, чиi свiдчення могли б отримати ще вчора. Та й чи можна вважати це свiдченнями? Його ж не було на борту лiтака. З чотирьох очевидцiв вони поки що опитали лише одного. Поговорити б iз самим Осиповим… Збив сiм лiтакiв, однак жодна газета не написала про те, кого заарештували на Куренiвському аеродромi. Невже у Киевi можуть засудити героя вiйни?

– Це пропаганда, – усмiхнувся Горенко, – нiмцi використовують ii на повну. Лiчать кiлькiсть збитих, ведуть статистику, потiм публiкують списки перемог.

– Хiба ми не робимо те саме? – запитала Мiра.

– Хто «ми»?

Вона не вiдповiла. Вiн мовив далi.

– Коли я вперше сiв на кермо «Муромця», менi сказали, що цей лiтак неможливо здiйняти вище за тисячу метрiв. Коли я здiйняв його на три, мене мало не розстрiляли пiд Варшавою союзники – вони думали, що я – ворог, оскiльки не вiрили, що «Муромцi» Сiкорського можуть лiтати настiльки високо. Я бачив не так уже багато пiлотiв, якi перейшли з легкоi авiацii до нашоi Ескадри та радiли польотам на «Муромцях». Лiтак важчий i менш маневрений, далеко не всi фiгури вищого пiлотажу на ньому можна виконати.

– А Оспипов?

– Радiв. Йому подобалося лiтати на «Муромцях».

– Чому вiн був у Петроградi? Його теж вiдпустили на честь весiлля Курдашова? – запитала Мiра i вiдразу додала: – Але поручик Рахлiн розповiв про…

– Осипова й Агату? Так, заявлятися на весiлля суперника – дивний вчинок. Осипов був у Петроградi не заради весiлля. Його було направлено в Гатчину як iнструктора. А от чому вiн опинився на лiтаку, що летiв до Киева, – про це краще розпитати у самого Осипова.

Зупинившись, Менчиць запитав:

– А до Гатчини його вiдправили на вiдпочинок?

Штабскапiтан вiдповiв не вiдразу.

– Не зовсiм.

– Ви самi сказали – вiн ас…

– Так. Таких не вiдправляють у тил надовго. Нерiдко вiдпустку поеднують з обов’язками iнструктора в однiй зi шкiл для пiлотiв. Але то була не вiдпустка. Осипов уже майже рiк не сiдав за кермо лiтака, а якщо сiдав, то не мiг злетiти вище за тисячу метрiв. Таке iнодi трапляеться…

Вiн подивився на спiврозмовникiв i констатував:

– Навряд чи ви зрозумiете.

– Ви не намагаетесь пояснити, – зупинившись уже бiля огорожi, сказала Мiра.

Вiн сказав зовсiм не те, на що вона очiкувала.

– Отже, колишнiй слiдчий? І навiщо йому це розслiдування? Хоча – байдуже. Перекажiть йому, що якщо знадобляться моi свiдчення – я завжди на аеродромi.

– Хiба ви не повиннi повернутися до Ескадри? – запитала Мiра.

– Я? Аж нiяк.

– Чи в школу для пiлотiв?

– Гатчинським iнструктором я перестав бути давно, досить давно.

У розмову раптом втрутився Менчиць:

– Я перекажу вашi слова Тарасу Адамовичу, впевнений, вiн буде вдячний вам за допомогу.

Горенко коротко попрощався з ними. Менчиць допомiг дiвчинi пiднятися схiдцями екiпажу, що чекав на них бiля самоi брами кладовища. Сiв поруч та запитав:

– Мiро, ви справдi не зрозумiли, чому штабскапiтан не летить до Вiнницi?

– Тобто?

– У нього протез замiсть правоi ноги. Ви не помiтили? – тихо запитав Менчиць.

Знову згадалася ворожка з iсторii Вiри, червоне яблуко. Може, i iй варто тримати при собi яблука, щоб кидати iх пiд ноги усiм таемничим спiврозмовникам?

А вона не могла згадати нiчого, окрiм шкiряного ремiнця годинника на його руцi та реплiки: «Гатчинським iнструктором я перестав бути давно».

Отримати поранення пiд час бойового вильоту нескладно, зовсiм нескладно.




VIII. Храм киiвськоi богинi удачi







Кость заскочив у хвiртку задовго до дев’ятоi ранку. Гучно хряснув нею та прорипiв усипаною снiгом стежкою до сходинок на веранду. Господар вирiс бiля дверей, здивувавши розносника газет. Хлопець думав лишити газети на лавцi, натомiсть простягнув iх у руки отримувача, якого тривожнi передранiшнi сни збудили ще вдосвiта, змусили сновигати кiмнатами, гортати папери i згадувати почуте. Вiн змолов каву ще до приходу Костя, насипав ii у джезву i вже хотiв заливати водою, аж раптом вiдволiкся. Коли ж його постiйний кур’ер увiйшов до саду, Тарас Адамович твердо вирiшив – спочатку кава, потiм клопоти.

Клопотiв було чимало – навiть не зграя, вiйсько. На чолi вiйська поважно крокував дiйсний статський радник, помiчник начальника розшуковоi частини – пан Фогль.

Кость простягнув йому газету, хитро примружився i дiстав iз сумки акуратний чотирикутник. Лист? Але ж хлопець не розносить йому пошту, самi газети.

Вiн неквапом узяв iз рук хлопчини конверт, питально звiв обидвi брови.

– Просили передати пановi Галушку.

– Гм, – Тарас Адамович очiкував детальнiших пояснень.

– Не можу назвати iменi, пане. Але повiрте – я б не принiс вам листа, якби там було щось лихе.

– То ти його читав?

– Нi! – обурено вигукнув Кость.

– То звiдки знаеш, що там немае нiчого лихого?

– Знаю вiдправника.

– Зарахую як переконливий аргумент, – усмiхнувся Тарас Адамович. – Дякую. До речi, кава готова – приеднаешся? Знав, що хлопець вiдповiсть вiдмовою ще до того, як почав говорити. Не просто так вiн зазирнув до його будинку так рано – певно, мав термiновi справи, отож не затримаеться.

Кость хитнув головою, завважив вираз обличчя господаря, усмiхнувся i майнув стежкою до хвiртки, а далi – на вулицю, туди, де дзенькав трамвай. Нi, навряд чи вiн поiде трамваем, зате може встигнути продати кiлька газет ранковим пасажирам. Тарас Адамович повернувся у будинок, налив у чашку кави, ковзнув поглядом другою сторiнкою газети. Згадок про «Гранд» не було – отже, всi новини про трагiчний перелiт перекочували далi. Добре це чи погано? З одного боку – менше метушнi навколо справи. З iншого – це свiдчило про те, що час спливае, публiка втратила iнтерес до iсторii. А ще – про те, що репортери просто чекають на вирок – пiдозрюваний вже е, iнших вiдомостей немае. Хтозна, кого звинувачувати у цинiзмi – газетярiв, читачiв преси?…

Гiркота кави бадьорила. Погляд Тараса Адамовича зупинився на листi. Вiн дiстав нiж, якому колись так заздрив Репойто-Дуб’яго, особливий, зi слоновоi кiстки, та розiтнув конверт. Коли ж розгорнув аркуш паперу, зрозумiв, що тримае у руках не лист – надто коротким виявилось послання. Радше, це було запрошення, усього три речення. Дата, мiсце, час. Без пiдпису.

Вiн долив у чашку каву, цього разу додав вершкiв та замислився. За пiв години колишнiй слiдчий вийшов iз будинку, ледь чутно рипнув хвiрткою, махнув рукою воронi, що сидiла на тополi у сусiдньому дворi, та рушив до трамвайноi зупинки. Можна проiхатися на трамваi до Вокзальноi площi, а далi узяти вiзника. Невiдомий пропонував зустрiтися на околицi мiста. Схожу зустрiч йому вже призначали рокiв шiсть тому, у тому самому мiсцi – на трамвайнiй зупинцi поблизу пивоварного заводу Шульца. Особливе мiсце, адже бiля того заводу пролягае лише одна трамвайна лiнiя.

Прокласти трамвайну колiю до пiвденно-захiдного передмiстя Киева – Демiiвки – пропонували ще 1904 року, однак реалiзацiю задуманого вiдклали рокiв на шiсть. Той, кого пiзнiше називатимуть трамвайним королем, уклав договiр iз Киiвською управою щодо будiвництва Демiiвськоi трамвайноi гiлки з концесiею на п’ятдесят рокiв. Дев’ятнадцятого липня 1910 року першi трамваi поiхали на Демiiвку. Усього за маршрутом курсувало шiсть трамваiв i один особливий – особистий вагон Давида Марголiна. У його салонi шiсть рокiв тому слiдчому Галушку призначив зустрiч iнший король, цукровий – Лев Бродський. Вiн попросив знайти зниклу з його будинку картину. Без розголосу.

– Дивне мiсце для зустрiчi, – прокоментував тодi цей вибiр слiдчий.

– Так, далеко вiд центру, але я не хотiв би привертати зайву увагу, – мовив Бродський, – врештi, я прошу вас розшукати картину як приватна особа – без усiляких полiцейських процедур зi звiтами й обшуками.

Давно це було, ще до вiдставки Тараса Адамовича. Невже у Льва Ізраiльовича знову поцупили цiнний експонат iз колекцii?

Вiзник кивнув у вiдповiдь на реплiку Тараса Адамовича щодо пункту призначення, пiдiгнав коня. Колишнiй слiдчий пiдняв комiр пальта, щiльнiше насунув капелюх. І чого вiн iде? Врештi, братися за ще одне розслiдування вiн не збираеться, мiг би просто проiгнорувати запрошення – певно, це було б розцiнено як вiдмову. Однак колишнiй слiдчий iхав i вдивлявся у посiрiлi вiд холоду будинки та дерева, що пролiтали повз. Думав про Куренiвський аеродром, Мiру в темнiй вуалi на кладовищi та монокль Фогля, який вдивлявся у дiвчину поруч з Яковом Менчицем.

– Гайда, пане?! – вiзник змусив виринути з глибини роздумiв.

– Так.

Демiiвка зустрiла тишею, що контрастувала з гомiнкими центральними вулицями, та пронизливим вiтром, який зазвичай гуляв околицями, не в змозi увiрватися в серце мiста. У таку погоду варто було б розтопити пiч, пекти маковi рулети, як Марта, або яблучнi пироги, сортувати листiвки, до яких нiяк не дiйдуть руки у лiтню пору. Тарас Адамович зiтхнув, рушив до трамвайноi зупинки i помiтив як з-за рогу виринув особистий трамвай Давида Марголiна. Вочевидь, на нього чекали.

Це був вагон-люкс, власник якого подбав про iнтер’ернi деталi. Згадалося, як Мiра Томашевич говорила колись про екiпаж балерини Анни Павловоi. Історiю вона переповiдала зi слiв сестри, тож деталi могли загубитися, однак одне вiн пригадав – усерединi екiпаж було оббито рожевим оксамитом. Інтер’ер трамвая Марголiна теж був оксамитовим, хiба колiр був насиченiший – майже вишневий. На стiнах висiли дзеркала, бiля дальньоi стiни сяяв келихами i колекцiйними пляшками шинквас – оце й усе, що запам’яталося Тарасу Адамовичу з минулоi поiздки. Вагон зупинився бiля слiдчого, дверцята вiдчинились. Тож вiн, розцiнивши це як запрошення, пiднявся схiдцями й пiрнув до салону.

Усерединi на нього чекав не Лев Бродський. Тарас Адамович зауважив знайоме обличчя, повiльно всiвся у крiсло у вiдповiдь на гостинний жест чоловiка, який стояв бiля вiкна. Трохи далi, на канапi, побачив ще одного пасажира, який сидiв, вiдкинувшись на спинку. Молоде обличчя, акуратний прямокутник вусiв, темний костюм. Вiн уже бачив цього чоловiка на Лук’янiвському кладовищi. Саме з ним не вдалося поговорити тодi, через недолуге втручання Фогля. На канапi у вагонi-люксi Давида Марголiна сидiв Ігор Сiкорський.

Тарас Адамович поставив це запитання ще у будинку Георгiя Рудого, бо мусив знати.

– Навiщо тобi ця справа?

І Рудий вiдповiв.

– Мене попросив узятися за неi особисто Федiр Терещенко.

– А йому навiщо?

– Курдашов був його викладачем у полiтехнiчному iнститутi. А Ігор Сiкорський – одногрупником. Для нього це особиста справа, вiн хоче докопатися до сутi.

– Осипов може бути винуватим.

– Якщо це справдi так, отже, ти не надто дратуватимеш полiцiю, – усмiхнувся Рудий.

Та посмiшка Рудого чимось нагадала iронiчний усмiх Федора Терещенка, який всiвся у крiсло навпроти колишнього слiдчого в оксамитовому, майже вишневому, салонi трамвая Давида Марголiна i, певно, вирiшив не гаяти час на детальнi пояснення:

– Рудий говорив, що ви вiзьметесь за справу про вбивство у лiтаку.

Тарас Адамович уважно подивився на мiльйонера, який теж колись був авiаконструктором. Терещенко, не дочекавшись вiдповiдi, мовив далi:

– Ще вiн сказав, що у вас, найiмовiрнiше, виникнуть проблеми з полiцiею.

– Не заперечуватиму очевидне.

– Саме тому я органiзував для вас цю зустрiч, – вiн ледь помiтно кивнув у бiк Сiкорського, – можливо, вона допоможе вам у розслiдуваннi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/evgeniya-kuzhavska/sprava-mertvogo-aviatora/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения